Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 75

— Рости, хлопче, рости їм на шкоду…

Вона радше прочитала ці слова з його думок, аніж з руху губ, але знала, що не йдеться тут саме про неї. Адже всі старші люди думали, що якщо навіть не за їхнього життя, то за життя їхніх синів та внуків — так як співається у Пісні — у лихій долі рабів настане переміна. Кожному з цих молоденьких хлопців і кожній з дівчат тоді знадобиться чимало сил, щоб відбудувати зруйновану країну.

Панянка відкусила шматок хліба і в цю мить почула крик. Голосний і відчайдушний. Таким криком кричать тоді, коли біду годі відвернути. Оглянулася і побачила, що з високої стрімкої стіни каменоломні котяться велетенські брили, і саме туди, де сиділа вона у гурті інших дітей. Глянула на тих, що кричали, — вони стояли зблідлі, втупившись у кам’яну лавину, й не рухалися. Нібито готові були відразу втікати, і водночас закам’яніли від жаху. Глухий сильний гуркіт каменів, що котились додолу, наближався з кожною миттю, і видно було, що куди б не відбігла жменька наймолодших робітників, — камені наздоженуть. Панянка зблідла, стала як вкопана, гарячково шукаючи в пам’яті якесь закляття, яке могло би зупинити страхітливу лавину, що несла їй та її товаришам кам’яну смерть. Однак такого закляття вона не знала, а камені котилися все швидше…

…наглядачі вирячили очі, не так перелякані неминучою трагедією, а радше зацікавлено, на всяк випадок відвівши своїх коней на безпечну віддаль.

Але в ту мить, коли кам’яний каскад, що котився вниз із несамовитим гуркотом, уже мав би упасти на дитину, яка стояла найближче, кам’яні брили… застигли нерухомо. Усі. Кілька десятків могутніх каменюк у найнеймовірніший, найдивовижніший спосіб завмерли на узбіччі гори — і тільки їхнє легеньке, майже непомітне тремтіння свідчило, що вони щойно мчали на шаленій швидкості, та зненацька, не з власної волі, зупинились на півдорозі. Це було справжнє чудо або…

— Тікайте, — почувся знайомий голос, і Панянка побачила Чарівницю, що стояла навпроти кам’яної лавини, широко розпростерши руки. — Тікайте, бо я їх довго так не втримаю!

Від її долонь до гігантських брил тягнулись ледве помітні сріблясті ниточки, флюїди магічної сили. Панянка інстинктивно припала до Чарівниці. Однак Опікунка нетерплячим і шпарким рухом відштовхнула її від себе і звідти, куди мали падати камені. Вони знову легенько затремтіли. І раптом всі кинулись тікати. А коли вже жодної живої душі не лишилось у небезпечному місці, Чарівниця опустила руки, і камені знову покотились додолу, ніби й нічого не трапилося, ніби оце щойно вони не застигали у своєму шаленому бігу. Скотилися з гуркотом до гирла річки і завмерли — тепер вже без втручання надприродних сил.

Натовпом прокотився тихий, а далі все гучніший стогін здивування й полегшення. Зате чорні наглядачі на величезних конях вражено залементували.

— Схопити її! — голосно заверещав один із них. За кілька секунд Чарівницю й Панянку, що притиснулась до неї, оточило шестеро вершників з довжелезними канчуками в руках.

— Відьма! Відьма!.. — захихотів радісно їхній ватаг. — Нарешті потрапила нам до рук справжня, найсправжнісінька відьма!