Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 73
Дорота Тераковська
— Саме тому ми тут, — відповідала Чарівниця її неспокійним думкам. — Щоб ти зрозуміла, що помиляєшся, бо світ людей — це, попри все,
До закінчення будівництва залишилось вже зовсім трохи. У Панянці від цього раділа кожна часточка її єства. Вона вже думала тільки про той день, коли вони разом із Чарівницею покинуть Містечко. Сумувала за просторими лісами, де було безпечно, за затишними лісовими печерами, думала про відчуття свободи, яке дають непрохідні пущі й клапоть безмежного неба над головою. Рахувала кожен день і ніч, що відділяли її від весни. Бо навесні — кінець. Тоді мало завершитись будівництво мосту, тоді минав рік їхнього перебування у Містечку і тоді ж мав настати новий день народження Панянки: їй сповниться шістнадцять років.
Розділ 14
…нарешті надійшла весна, а радше — провесінь. Тут, у понурому Містечку, не дуже її було видно. Зелень майже не росла. Загарбники за сотні років поступово повирубували дерева, а на місці дерев, на спорожнілих площах будували свої бараки, де зберігали зброю, інструменти, а часом навіть у них ночували. Завдяки голосу крові колишнім кочівникам дах над головою був не конче потрібний. Часом його могло зовсім не бути — і їм також було добре. Згідно з традиціями прадавнього життя у Великих Степах — розлогій порожній рівнині, порослій висохлими травами й низенькими кущами, кочовики вважали, що дерево потрібно лише для будівництва, кущ — тоді, коли він родить їстівні ягоди, а квіти взагалі були зайві.
…отож зелені не було. Разом із зеленню непомітно, але остаточно з Містечка зникли птахи і навіть комахи. Залишились тільки мухи й павуки. Тому про початок весни не сповіщали ні бруньки на деревах, ні жваве радісне щебетання птахів чи шум комашиних крилець — лише небо, все блакитніше, з білими, прояснілими від сонця хмарами. А ще повітря пахло цілком інакше — цей запах вітер приносив аж сюди з далеких лісів та полів. Окрім передвесняного неба, все у Містечку було понуре, брудне, занедбане.
— Ах, оце би зараз до Лісу… — зітхала Панянка. — Там весна — це весна…
Коли врешті настала остання ніч перед останнім днем роботи на будівництві мосту, Чарівниця спитала свою вихованку:
— Ти вже навчилась розуміти цих людей і співчувати їм?
— Так, мабуть, так. Але не всім, — нетерпляче відповіла Панянка.
— Ти вже вмієш бачити у їхньому стражданні гідність і гордість? Хіба ж не повинні вони колись бути вивищені — взамін за їхнє теперішнє приниження?
— Ох, так, але не всі, — покрутила головою Панянка.
— Ти полюбила цих людей за їхню нужденність, вбогість, за їхнє тяжке життя?
