Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 72

— Не можу, — відповідала Панянка.

— Спробуй їх полюбити тоді, коли вони не зважають на батіг і допомагають слабшим і шепочуть слова Пісні, хоча за це їм загрожує смерть.

— Спробую, — шепотіла Панянка. Її очі мимоволі наповнювались слізьми, коли вона бачила, як батіг опускається на спину чоловіка, що підхопив жінку, яка заточилась. Але за мить той самий чоловік, колінкуючи перед наглядачем, благав, щоб той більше не шмагав його.

Життя за цей довгий-довгий рік стало для Панянки монотонною мукою важкого дня і суперечливих почуттів, що огортали її. День починався о п’ятій рано, незалежно від того, чи було вже видно, як влітку, чи зовсім темно, як взимку. Разом з юрбою мешканців Містечка, що збирались удосвіта на Ринку, всі йшли до Ріки, де чекала важка робота. Могутній кам’яний міст ріс поволі, але арка за аркою наближався до протилежного берега. З високого узбіччя каменоломні день за днем падали більші й менші камені, які залізними ломами в поті чола вирубували найсильніші чоловіки. Каміння котилось широкою лавиною до самого долу, до русла Ріки, де юрба, серед якої була й Панянка з Чарівницею, переносила їх до мосту. На самому мості працювали умільці, які отримували більший, ніж інші, кусень хліба. Дехто з них захланно ховав хліб за пазухою або жадібно з’їдав. Дехто ділився цим хлібом із слабшими. Хліб роздавали в обід і ввечері. А після заходу сонця понура, втомлена процесія поверталась до Містечка. У вікнах домівок тоді загоралось тьмяне світло свічок чи ламп, які, однак, хутко гасли, бо ж усіх чекав наступний виснажливий день, і треба було знайти нові сили для роботи.

Так монотонно тягнувся цей довжелезний рік. Цей незмінний щоденний ритм. Незмінний — і повний болю.

Водночас кожен з цих днів приносив із собою щось нове. Якусь нову крихту знання про складну людську природу. Спершу Панянці здавалося, що кожна нова крихта витісняє стару, і в усьому її заперечує.

«Люди боягузливі», — думала Панянка, бачачи вже втисячне, як покірно ті падають навколішки перед наглядачем. І вже за мить дивувалась відвазі чоловіка, що відсунув убік жінку, яка надривалась біля надто важкої брили, і попри те, що батіг шмагав його по спині, залишаючи криваві смуги, забрав брилу в неї і тягнув її сам.

«Люди заслуговують презирства», — думала Панянка, бачачи сильного молодого чоловіка, що бив дитину, намагаючись вирвати у неї шмат хліба. За мить вона вже прислухалась до свого найближчого сусіда, що тихо мурмотів Пісню Єдину.

— Люди добрі й злі, відважні й боягузливі, шляхетні й варті зневаги, — казала, всміхаючись вузькими вустами Чарівниця, що бачила подив в очах Панянки. — А найдивніше те, що здебільшого всі ці риси відразу поєднуються в одній людині. І лише тоді вона справді цілісна. Цілісна — тобто водночас слабка й сильна, варта поваги і варта співчуття. Ось така людина і є. Велика — і в той же час — мала.

— Виходить, що тоді людина — найдивовижніша у цілому всесвіті, — дратувалася Панянка. Ну не могла вона цього збагнути, хоча це чудово розуміла кожна дитина, що з самого початку виховувалась серед людей. А її виховували Чарівниці, ізолюючи від людей, і до п’ятнадцятого року життя вона мала справу лише з їхнім холодним розумом, глибокими знаннями, лагідною, хоча й трохи прихованою добросердістю. Чарівниці були для неї звичайні, а от люди… люди були незбагненні — і незвичайні.