Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 71

Будемо страждати, страждати в неволі, довго і терпляче, без слова жалю, бо коли настане час впасти кайданам, золото народиться з нашого страждання, золото мудрості багатьох поколінь тих, що у неволі не спати зуміли, щоб коли настане час свободи, дати все, що можуть своєму народу…

…себто не прокльони вони бурмотіли, як спершу гадала Панянка, а переказували пошепки нові й нові слова Пісні Єдиної. Хоча за ці слова їм загрожувала смерть.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки Панянка зауважила, що попри тупу й люту жорстокість наглядачів, найважчу роботу завжди беруть на себе сильніші й здоровіші, непомітно відсуваючи вбік жінок, дітей і старців. А помітила вона це лише тоді, коли батіг наглядача показав їй тяженну брилу, яку треба було перенести ближче до річки, а тоді — хоча її тут вважали за хлопця, вона була невеличка й худенька — чиїсь сильні чоловічі руки допомогли їй зрушити камінь з місця. Коли вони поверталися разом до каменоломні, та сама рука непомітно засунула Панянці в кишеню шматочок хліба.

— Їж, бо не змужнієш, а це буде потрібно нашій країні. Вже незабаром, — прошепотів їй чоловік і ледве всміхнувся.

Ось такі були це люди. Справді, Панянка не могла їх збагнути. Бо водночас були такі, що відштовхували кулаками слабших від коша з хлібом. Їхні очі так і бігали, слідкували за кожним порухом губ товаришів, а за ще одну скибку хліба вони були готові продати свого сусіда. Так, були й такі, що охоче вказували своїм наглядачам тих, хто, на їхню думку, надто повільно працює і кого слід шмагонути батогом. Ні, ні не було їх багато — але все одно були.

— Не можу я зрозуміти цих людей, — скаржилась Панянка Опікунці, коли вони залишались увечері самі у своїй тимчасовій оселі, і Чарівниця втирала їй у шкіру цілющу мазь, що швидко гоїла рани. — Вони принижені, жалюгідні, але й горді. Плазують перед Загарбниками і водночас співають Пісню Єдину. Б’ються біля кошика з хлібом і віддають бабусі свій шматок, хоча це чужа їм бабуся. Не можу їх збагнути. Мати-Природа для мене красива й зрозуміла. Її закони прозорі, хоча іноді жорстокі. Природа Людини незбагненна…

— Бо немає ніякої загальної Природи Людини. Є лише природа окремих людей. А кожна людина — інакша, — всміхнулася Чарівниця. — Якщо ти заведеш собі пса, незабаром багато зможеш сказати про псів узагалі. Але коли заприязнишся з однією лише людиною, то й надалі нічого не знатимеш про людський рід.

Щодня дивлячись упродовж довгого року на таких же гноблених, як і сама, Панянка відчувала то гордість, то гнів і сором, то радість, на зміну яким приходила жалість, змішана зі зневагою, і навіть ненависть.

— Спробуй їм поспівчувати. Навіть коли тобі здається, що вони заслуговують лише на зневагу, — радила Чарівниця. — Це жорстока Доля змушує їх так принижуватись. Вони доносять на інших зі страху за власне життя і за життя своїх родин. А в них немає нічого, крім життя. Тож спробуй їм також поспівчувати…