Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 70

— Пісня Єдина нічого не каже про нашу смерть, пане, — слабо запротестував Буду. — Там сказано тільки про наше вигнання. Вигнання без крові, без брязкоту мечів. Ви просто повернетесь у степи, а я… Моя доля буде гірша, якщо ви мене не візьмете із собою. Отож жити ми будемо, навіть у найгіршому випадку, якщо Пісня справді пророча…

Розділ 13

Це був найважчий і найскладніший рік у всьому п’ятнадцятилітньому житті Панянки. Чи тому, що вона страждала від голоду, жила в убогій, похмурій хаті, ходила вдягнена, як жебрачка? Ні. Вона звикла до голоду, холоду, бідності й жебрацького лахміття від самого малечку. Чарівниці її не розпещували. Вона завжди їла що трапилось, у найкращому разі — сушене м’ясо, хліб та лісові ягоди. Вершиною вигод була суха лісова печера і постеля з моху, покинута стайня, напіврозвалена хата.

Може, цей рік був такий тяжкий тому, що вона вперше мусила важко працювати? Ні. Це правда, що робота на будівництві мосту була нелегка. Від того, що доводилось тягати тяжкі камені, на руках у неї довго не заживали криваві рани, потім на їхньому місці з’явились загрубілі шрами. Спина боліла, бо довго була зігнута, боліли всі м’язи. Це все правда…

…проте найважче було щось зовсім інше: зрозуміти. Спроба зрозуміти цих людей, з якими вона, призвичаєна до самотності, разом з Опікункою щодня спілкувалась. І власне, зрозуміти їх — це було понад сили Панянки.

«Ти знаєш, яка Мати-Природа, а тепер дізнаєшся, яка Природа Людини, як її розуміти і поважати», — сказала Чарівниця.

«Дурні, тупі, жалюгідні люди, — думала тимчасом Панянка багато-багато довгих днів і багато-багато довгих, безсонних ночей. — Огидні боягузи. Їх тут сотні, але досить одного Загарбника з батогом, і будуть, як раби, гнути спину…»

Багато-багато днів вона тяжко працювала і багато-багато безсонних ночей розмірковувала про людський рід саме так. Бачила лише покірні згорблені спини своїх співвітчизників, що гнулися ще нижче, коли їх шмагав батіг. В їхніх обличчях помічала лише приниження — і запобігливість, з якою вони заглядали в обличчя своїм панам — Загарбникам. В їхніх голосах чула тільки страх — і гордувала ними всім своїм молодим, незалежним єством. Зневажливо дивилась, як приносили кіш із хлібом, а люди юрмились біля нього, штовхались і майже бились. Їй було соромно за них, коли вони падали навколішки перед наглядачем, як тільки той брався за батіг, і благали його не гніватись.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона зауважила, що дехто з цих людей ділиться отим куснем хліба з іншими — хворими, старими, дітьми. Чинять це крадькома, ховаючи здобутий хліб за подерту сорочку і запихаючи його потім так само потайки бабусі чи дитині в руку — не прагнучи почути подяку, від щирого серця.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона збагнула, що багато з них низько згинає спину, щоб сховати обличчя, аби ніхто не помітив на ньому непокори й гніву. А тієї миті, коли батіг шмагав когось із них, і той, кого били, голосно стогнав, — численні уста, невиразно, ледве ворушачись, беззвучно шепотіли якісь слова. І багато-багато днів минуло, перш ніж Панянка змогла втямити ті слова: