Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 69

— Чи мій єдиний син вже вміє їздити верхи, а чи й далі падає з коня, як тільки той рушить з місця? — гаркнув Урґх до одного з них.

— О пане, твій син вельми здібний і вправний… він… я би сказав, що…

— Чого заїкаєшся? Я й так знатиму правду!

— Він падає з коня, о володарю. І не хоче їздити. А коли вже їздить, то без шпор. Каже, що шпори калічать коня. Годує коней цукром і говорить з ними, як з людьми, але…

— …але ніколи не буде добрим вершником, — закінчив понуро Урґх і звернувся до наступного лицаря:

— Чи мій єдиний син вже володіє мечем?

— О пане, — прошепотів лицар, але під поглядом Урґха, що метав громи й блискавки, спромігся вичавити із себе відповідь: — Наші мечі досі для нього заважкі. Твій син порівняно зі своїми ровесниками має слабку статуру…

— Мій син! Мій єдиний син!… Мій єдиний спадкоємець трону має заслабку статуру, щоб тримати в руках меч! — завершив Урґх із болем і люттю. — Слабка статура, однак, не заважає вправно стріляти з лука. Чи мій єдиний син вже став добрим лучником?

Третій з лицарів, почувши це питання, також мінився на лиці:

— Так, пане, він добрий лучник, але стріляє тільки в нерухому ціль. Коли треба стріляти у щит, йому немає рівних, але… — лицар замовк. Урґх же докінчив замість нього:

— …але він не хоче стріляти у рухому ціль — ні у птахів, ні у собак, не кажучи вже про відібраних для цього рабів.

— Так, володарю, — прошепотів лицар. — Твій син каже, що все живе, наділене життям не з його волі, не може загинути від його рук. Стверджує, що це Боги дають життя і тільки вони можуть його відібрати.

— Тебе вже мені, мабуть, нема про що питати, — з люттю й образою кинув Урґх, зиркнувши на четвертого лицаря. — Кулачний бій, певно, також не належить до улюблених занять мого сина.

— Не належить, пане, — підтакнув четвертий лицар. — На заняттях з боксу твій син пише вірші.

— Вірші?! — рикнув вражений Урґх.

— Так мені здається, пане, хоча я сам на цьому не дуже знаюся. Проте він прочитав мені один шматок, і я геть нічого звідти не второпав. Мені здавалося, о пане, що твій син хотів висловити у вірші почуття птаха, що летить у небі, якого наздоганяє стріла. Якби він хоча б почав писати вірші про бійки…

— Цього мені ще бракувало! Вірші! — аж зубами заскреготів Урґх. — Якби ж це не був мій єдиний син, бо ж іншого у мене немає, а значить, у мене немає спадкоємця, а без нього — кінець пануванню Урґхів в Імперії… Справді, якби не це, цього маминого синочка вже би не було в живих!

Помахом руки Урґх відіслав лицарів. Коли вони вийшли, він знову звернувся до свого слуги. Видно було, що його і далі мучила одна думка:

— …але чи буде мені потрібен спадкоємець, Буду? Сам скажи… якщо оті якісь Зловісні Чари мають покласти край нашому пануванню…

— Як ти взагалі можеш питати про це, пане! Великий королівський рід Урґхів ніколи не…

— Знову брешеш! — загарчав Урґх. — Цей мій великий рід завершить своє панування на моїй особі! Так каже Пісня Єдина, і ти про це добре знаєш! Ми всі загинемо! Я, мій син і ти — можеш бути певний!