Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 61

— Гей, ви! — почули раптом. — Я вас не знаю! Ви звідки взялися?

Чорний Загарбник у багатому обладунку перегородив їм дорогу своїм списом.

— Із села, вельможний пане, — пролебеділа покірно Чарівниця. — Але там голод, бо зима, то ми сюди прийшли з небожем роботи шукати і якогось харчу й даху над головою…

— Це ви добре втрапили, — зареготав Чорний. — Відучора двадцять будинків залишилось без господарів, можете вибрати собі, який захочете, мої вояки і так вже все звідти порозтягували!

Чарівниця з Панянкою знову злилися з натовпом, що у покірній мовчанці, у понурому переляку брів у нижню частину Містечка до ріки.

— Що тут трапилося? — спитала пошепки Чарівниця найближчого сусіда. Той підозріливо глипнув на неї з-під опущених повік і не проронив ані слова.

— Добра жінко, що це тут сталося? — знову поспитала Чарівниця, звертаючись цього разу до ще молодої схудлої жінки.

— Двадцять найшанованіших у Містечку родин поклало голови на плаху вчора, — прошепотіла та.

— За що?

— А я знаю? Та й краще не знати нічого. Затям собі це, — відповіла Жінка, неспокійно роззираючись довкола. А потім пошепки додала: — Вони ночами співали Пісню Єдину. А може, й не співали? Хто їх там знає? Може, вони хотіли когось стратити, ну то й стратили. І краще нікого не випитуй, бо ніколи не відомо, з ким говориш. Невідомо, хто там потайки Загарбникам служить, нехай і за кусок хліба. І не можна їх за це звинувачувати, бо діти голодні, а хліба весь час замало. Дають по п’ять скибок кожному, хто працює, але якщо вдома сидять малі діти чи старі батьки, то не вистачає. А їм не дають нічого.

Жінка замовкла. У тиші було чути тільки, як ноги човгають бруківкою. Панянка, змушена брести у цій юрбі, відчувала, як від гніву в неї холонуть ноги й руки, і кров відливає від голови. В уяві вже бачила, як перетворює всіх Загарбників на безпорадних бридких хробаків, їх топче ця принижена юрма рабів, а потім вона, Панянка, створює величезні гори хліба, яким можна нагодувати всіх голодних.

…ні, цього я не вмію. Не вмію створювати хліб, і сумніваюся, що його можна створити з допомогою магії, — шепнула сама до себе. — Мабуть, хліб можна створювати тільки працею. Справжній хліб.

І згадала, як кожна з її Опікунок-Чарівниць виймала зі свого бездонного мішка шматки сушеного м’яса й хліба, у нескінченній, здавалось би, кількості, але з’ївши їх, Панянка знову дуже швидко відчувала голод. Бо це був чарівний хліб і чарівне м’ясо, що давало оманливе почуття ситості — щоб можна було якось ошукати голод. І тому врешті завжди треба було йти у Село по справжню їжу.

…навіть якби я перетворила одного чи кількох Загарбників у щось огидне чи безпорадне, то решта й так встигла б мене вбити — зітхнула Панянка про себе, думаючи безсило, що все-таки магія — це не все. Магія — це дуже мало.

Але якщо не магія, то що може допомогти цим людям? Що або хто? Мабуть, нічого і ніхто — завершила вона про себе цю думку. Чарівниця, що йшла поруч, спостерігала за нею, і раптом Панянці здалося, що її думки цілком відкриті для її Опікунок, видимі, як на долоні, і що, незважаючи на всю цю невеселу ситуацію, Чарівниця потай всміхається сама до себе. І на мить Панянку охопила шалена лють — лють людини, що безпорадна супроти Загарбників і безпорадна також перед своїми Опікунками. Але вона відразу притлумила це почуття.