Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 62
Дорота Тераковська
Над річкою височіли величезні брили й стоси деревини. За мить всі тягали їх — обливаючись потом — туди, де вже кипіло будівництво. Час до часу натруджені й слабкі людські руки не могли втримати каміння, і тоді над їхніми головами свистів батіг Загарбника. Десять годин тривала ця мозольна праця, якій, здавалось, немає кінця. Руки Панянки — які досі торкалися лише квітів, галузок дерев і клубочків вовни — були стерті до крові. На спині темніла товста кривава смуга від удару батогом — його вона витримала, зціпивши зуби, під суворим поглядом Опікунки, що велів їй мовчати.
Коли пізно ввечері у чужій і похмурій хаті Панянка зі стогоном впала на брудну абияку постелю, вихлюпнула всю свою образу на Чарівницю:
— Я не помітила в твоїх очах навіть іскорки співчуття до мене, — вигукнула гнівно. — Ти хоч би сльозинку зронила, коли ця потвора шмагонула мене!
— У моїх очах немає іскорки співчуття, бо є велике море жалю. І це не жаль до
Панянка мимоволі відчула сором. У похмурій вбогій оселі, де по кутках ще досі висіла одежа й лежали речі попередніх, вже покійних мешканців, запала тиша.
— Чого вони не бунтують? — спитала Панянка. — Адже їх більше, ніж Загарбників!
— Так, але вони зовсім беззбройні. Слабі й голодні. І коли ти роками живеш у рабстві й постійно бачиш, як умирають твої брати й сестри, воля до бунту у тебе зникає. І ти думаєш вже тільки про те, щоб якось вижити. Дехто за трошки кращу долю готовий продати своїх друзів і навіть рідних. Тільки раз на багато років з’являється людина, в якій ще жевріють відвага й гідність. І вона закликає до бунту. Проте її гірка доля — смерть від рук Загарбників — відлякує інших.
— Навіщо ти мене сюди привела? — прошепотіла врешті Панянка.
— Щоб ти на власній шкурі відчула, як живуть мешканці колишнього Великого Королівства.
— Мені конче треба це відчути?
— Треба. Просто треба, — відповіла Чарівниця. — Знати про це не достатньо. Це треба відчувати. Що з того, що я тобі розповідала про тяжку долю твоїх співвітчизників? Лише сьогодні ти справді знаєш, яка вона тяжка. А зараз спи, бо завтра на світанку нас знову чекає каторжна праця над річкою.
Натруджена Панянка підняла голову зі свого ложа:
— А коли ми звідси підемо? — спитала вона майже благально.
— Ми залишимось тут на рік. І весь цей час, день за днем, ти смакуватимеш справжнє життя мешканців цієї країни. Разом з ними будеш конати від голоду, разом з ними працюватимеш до кривавого поту, разом із ними страждатимеш і плакатимеш. І пам’ятай: тобі жодного разу не можна вдатися до чарів, бо це обернеться проти тебе.