Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 63

— Але чому?! Чому?! Чому?! — кричала Панянка, б’ючи кулачками об підлогу, хоч і мала руки в ранах.

— Ти вже вивчила, хто така Мати-Природа, як її шанувати й дорожити нею, як не ламати її Святих Законів. Тепер знатимеш, що таке Природа Людини, як її розуміти й поважати.

— Невже ти хочеш сказати, що я маю поважати цих принижених, зацькованих, як звірі, людей? — вигукнула обурено Панянка. — Як звірі? Та що я кажу? У кожної тварини більше гідності, ніж у будь-кого з цих людських істот, яких я бачила над річкою! Будь-яка миша, стонога чи дощовий черв’як варті більшої поваги, ніж вони всі, разом взяті. І цих людей я маю поважати! Я, що можу розмовляти із Зірками? Я, що можу перетворювати шишки на рудих лисенят і навпаки? Я, що вмію читати чужі думки? Я, що можу кожного Загарбника перетворити на кабана — і хай собі рохкає?! Я маю їх поважати?!

— Так. Саме ти. Не хтось інший, а ти, — спокійно відповіла Опікунка й заплющила очі. Вже за мить Панянка почула її спокійне, глибоке дихання. Сама ж вона довго не могла заснути.

Думки, як весняна гроза, бушували в ній. Роєм роїлось безліч думок і шалених відчуттів, що цілком виключали одне одного. В очах Панянки стояли сльози болю за дитину, яку на смерть привалила тяжка брила — і сльози люті, бо чоловік, що стояв поруч, вдав, ніби нічого не трапилося, — аби тільки не привернути до себе уваги Загарбника. Її охоплювала шалена лють, коли вона думала про людей, які видирали одне в одного хліб. Огортав сповнений смутку подив, коли вона пригадала бабусю, що ділилася своїм окрайцем з внучкою.

Однак почуття зневаги переважало. Глибокої, безмежної зневаги до покірних, переляканих людей-рабів.

— Мої співвітчизники, — прошепотіла злісно. — Ох, як же далеко їм до королівської гордості орла чи сповненої гідності сили ведмедя! І до невеличкої, але справжньої незалежності горобця їм також далеко. Дурні, тупі люди…

З такими думками Панянка нарешті заснула — на нужденній чужій постелі, де ще вчора лежала чиясь голова — а сьогодні ця людина була мертва.

— …віддаючи життя за Пісню Єдину? — пробурмотіла крізь сон. І вже не могла зрозуміти зв’язку між цими всіма такими суперечливими образами.

А Чарівниця, яка начебто спала глибоким сном, пильно стежила за потоком її бурхливих думок і міркувала про те, куди ж цей потік потече.

Розділ 12

У центрі колишнього Великого Королівства, у самому його серці, лежала Арджана — столиця країни. Кількасот років тому, коли ще її не підкорили дикі племена Урґха, це було одне з найпрекрасніших міст на землі. Численні сади, фонтани, чарівні невеличкі палаци й високі витончені кам’яниці, храми й просторі майдани, всі в квітах — життя буяло тут від світанку до пізньої ночі. З усіх усюд чотирма дорогами, що вели до Арджани, сюди щодня прибували люди: купці з Далеких Країв, гості з чужих, далеких держав і громадяни Великого Королівства, для яких проща до Арджани була щорічним обов’язком. А кожен прибулий відразу прямував до прекрасного Королівського Палацу, куди ніхто не забороняв заходити. Кожен міг поклонитися королеві, а часом, коли в Палаці було не дуже багато прибулих, потиснути йому руку й побалакати. Нічого дивного, Королівський Палац був у самому центрі міста, на величезному Палацовому майдані, який ніхто ніколи не охороняв. Усередину палацу можна було зайти через кілька десятків дверей, біля яких зрідка лишень стояли королівські стражники, та й то радше для краси.