Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 59

— Ти маєш добре знати, як зараз живуть мешканці колишнього Великого Королівства. Мусиш на власній шкірі зазнати їхньої долі, відчути її кривавий піт, — промовила Чарівниця тоном, що унеможливлював будь-який спротив, тож Панянка гнівно стиснула губи й замовкла, бо знала: наполегливість Чарівниць нікому не піддається.

Ніч мандрівниці провели зручно, у великому дуплі стовбура старого дуба. Коли Панянка розплющила очі, відчула, що у заглибинці на її шиї спокійно спить маленька вивірка. Звірятко потягнулося, позіхнуло, показало голівкою на невеличку дірку у стовбурі й щезло. А в дірці була ціла гора ліщини.

— Вона дозволила нам з’їсти горіхи, — вдоволено повідомила Панянка. — Видно, в неї ще десь є запаси…

Мандрівниці вмилися у джерельці, що дзюрчало неподалік, а потім чародійка вийняла зі свого бездонного мішка ножиці.

— А це ще навіщо? — спитала підозріливо Панянка.

— Обстрижемо твої довгі коси, щоб ти була схожа на хлопця. А потім ще раз помиємо тобі голову у дубовій корі, щоб волосся потемніло. До Містечка прибудуть тітка Ольсен зі своїм небожем Кісбе. Ти сирота, і я заопікувалась тобою після смерті батьків.

— Кісбе… Кісбе… — мурмотіла Панянка. — А ти знаєш, це моє перше в житті ім’я, причому чоловіче! Невже я так ніколи й не довідаюсь, яке ж моє власне ім’я, справжнє? А може, у мене взагалі немає імені?!

— У тебе є твоє справжнє ім’я, але ти маєш на нього заслужити. Мине ще кілька років, може, три або чотири, і ти його довідаєшся. І щось мені підказує, що це станеться за досить несподіваних обставин. Щоправда, я не знаю, за яких, але в кожному разі, за інших, ніж ми, сестри Чарівниці, собі уявляємо. Пам’ятай, що передчуття майбутньої долі та інтуїція — це ще одна частка натури Чарівниць.

— Несподівані обставини? Не знаю, чому, але це звучить привабливо, — зауважила Панянка.

А під час цієї розмови Чарівниця енергійними рухами обрізала довге золотисте волосся своєї вихованки. Ясні пасма падали на м’який темно-зелений мох, але недовго там лежали, бо відразу зліталися птахи, хапали у дзьобики миготливі пасма і несли до своїх гнізд. Панянка подивилась на своє відображення на поверхні озерця й побачила схудле чуже хлопчаче обличчя з великими сіро-блакитними очима, обрамлене короткими темними кучериками.

— Кісбе… — всміхнулася задоволена Чарівниця. — Присягаюсь Святим Каменем, що ніхто тебе не впізнає.

За мить обидві швидким кроком йшли Лісом, а коли вийшли на найближчі луки, здалеку вже видно було Містечко.

— Послухай, Кісбе, мій небоже, — розпочала Чарівниця у ритмі своїх швидких кроків. — Я, твоя тітка Ольсен, взяла тебе під опіку п’ятнадцять років тому, коли твої убогі й виснажені батьки померли від тифу. Ми жили в Селі, але своєї землі у нас не було. Жилося нам дуже скрутно, тож зараз ми прийшли у Містечко у пошуках якоїсь роботи і житла. Запам’ятай це все і нічого не переплутай.

— Ох, я не така дурна, — відрізала нетерпляче Панянка, занепокоєно поглядаючи на все ближчі стіни Містечка. За п’ятнадцять років свого життя вона у містечках була тільки двічі. Перший раз прокрадалась через містечко вночі, другий раз, коли вона минала його, її мало не схопили разом із Опікункою. Першого разу, вночі, Містечко видавалося їй прегарним, майже казковим — високі кам’яниці, вежа ратуші, маленький ринок, годинник на вежі. Там вона вперше почула Пісню Єдину. А другого разу Містечко показало їй свій страшний, тривожний бік — воно було місцем, де жили Загарбники.