Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 147

Люелле в Лісі ожила, вітаючи його, як свого доброго друга. А Лісові, здавалося, була приємна її присутність. Хоча вона вже перестала бути дитиною і входила у вік молодої жінки, вони з Айоком бавилися, як малі дітлахи. Тут нарешті Дівчина, що прагнула похвал, показала хлопцеві трохи чарів, яких навчили її Чарівниці. Перетворювала шишки на лисиць і навпаки, розмовляла з птахами, навіть покликала ведмедя. Той, однак, обурений був безцеремонністю, з якою Дівчина вирвала його із зимової сплячки. Від Чарівниці їй також дісталось на горіхи. Вона знову нагадала Дівчині, що магія — не для розваг, а для важливіших справ. Дівчина хотіла навчити Айока хоча би чогось з цих маленьких хитрощів, але виявилося, що це неможливо. Айок пильно вдивлявся у жучка, що мандрував лісовою стежиною, і відчайдушно, з усіх своїх сил, думав про те, щоб жук перетворився на жолудь. Виконував усі рухи, які показала йому Люелле, вимовляв відповідні слова заклять, але жучок і далі залишався жучком і спокійно мандрував своєю власною дорогою.

— Не розумію, — казав засмучено. — Не розумію, як це робиться…

— Цього не треба розуміти, — терпляче пояснювала Чарівниця. — Це в людині є, і досить цей дар розбудити — воно само приходить. Але у тебе немає цього дару. Чарівною силою наділені лише жінки. А ти хлопець. І цей дар тобі зовсім не потрібен, Айоку. У тебе в житті інша мета, і ти її досягнеш.

— Я буду поетом і напишу найкращу з книг. Її всі читатимуть, і кожне її слово змінюватиме людей, і вони ставатимуть кращими? — спитав, затамувавши подих, Айок.

— Ти вже поет, — відповіла Чарівниця. — І напишеш свою книгу, можеш бути певний.

Тепер Айок вже не заздрив Люелле за її дари. Часом тільки, коли спостерігав, як вона перетворювала маленьку руду вивірку на великий кольоровий м’яч і високо його підкидала, запитував:

— Люелле, їй від цього не боляче?

Однак Люелле сміялася і повертала вивірці її подобу.

— Дурнику, — казала, — ти замислюєшся над тим, що мені ніколи би не спало на думку! Ти ж бачиш, що ця вивірка далі собі стрибає з гілки на гілку!

Весна надходила поволі, однак впевнено, і завойовувала все більші простори. Глибоко під деревами ще лежав сніг, але на гілочках смерек уже з’являлися дрібненькі ясно-зелені свіжі голочки й тягнулись до сонця. На деревах набрякли бруньки, чекаючи тільки, коли одного дня сонце сильніше припече — тоді вони набубнявіють ще більше й луснуть, випускаючи на волю молоденькі листочки. Птахи, позбувшись зимової нудьги, із самого ранку виспівували свої пісні.

— Я й не знав, що буває так прегарно! — дивувався Айок.

— Як же радісно жити! — гукала тим часом Люелле і танцювала у ясній плямі сонця, що оселилась на дотепер сірій галявині.

Чарівниця похмурніла з кожним днем. Люелле цього не помічала, бо всю її поглинула переможна весна. Лише Айок занепокоєно позирав на Чарівницю.

— Ти сумна, — врешті сказав він одного дня. — А коли ти сумна, відчуваю, що й у мені росте смуток…