Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 145
Дорота Тераковська
Урґх не відповів нічого. Його величезне лев’яче обличчя було аж пурпурове від гніву й страху. Всі — король та його слуги — стояли, як остовпілі, вдивляючись у густу пелену туману, що клубочився за брамою, проте не переступав її ні на трошки.
— У цьому тумані загинули мої останні надії, — понуро озвався Урґх. — Тепер мені тільки й лишається чекати свого кінця.
— Надія, пане, вмирає останньою, — запобігливо втрутився Буду, що з гордовитого Прем’єр-Міністра знову перетворився на відданого непримітного слугу.
Розділ 24
Айок і Люелле були в тумані безпорадні, як сліпі кошенята. Перейшовши розвідний міст, провалились в імлу, як у молоко, і якби не тримались весь час за руки, ніколи би не знайшли одне одного.
— Це робота моєї Опікунки, — гордо мовила Люелле. Айок ледве розчув її слова, хоч був поруч з нею. Молочна вата приглушувала і поглинала всі звуки. — Якби не туман, погоня схопила б нас за якісь чверть години.
— Але тепер ми не знаємо, куди йти. Хтозна, може, ми крутимось по колу і зовсім не віддаляємось від Замку? — боязко зауважив Айок.
— Я знаю, куди йти. Мене веде Голос Чарівниці, — похвалилась Дівчина.
Айок легенько здригнувся. Все-таки це щось одне — захоплюватись Чарівницями з Пісні Єдиної, істотами, створеними з поезії та чарів, і зовсім інше — йти на зустріч з однією з них. Дівчина відчула його страх і розсміялася:
— Ох, так,
Однак зрозуміла, що її супутник переляканий не на жарт, і підбадьорливо стиснула його за руку.
— Ми — твої боржниці, ти нам допоміг. І тобі не треба боятися ані мене, ані її, моєї Опікунки. І кігтів у неї немає. Вона навіть по-своєму гарна…
Хоч туман і огорнув все навколо, Люелле йшла тепер швидко й легко, ведучи Айока за собою. Однак хлопець на кожному кроці спотикався і тремтів від страху й холоду.
— Ну, не будь таким розтелепою, — нетерпляче скартала його Люелле, коли хлопець знову спіткнувся і вони змушені були йти повільніше. Айок засоромився і, щоб це приховати, завів розмову:
— Не збагну, що це сталося з Буду? Досить йому було раз крикнути — і нас би затримали. А тут він падає на землю непритомний!
— Це я таке зробила, — вдоволено пояснила Дівчина. — Я поранила його моїм Внутрішнім Голосом. Мій Голос, як казала Чарівниця, може вбити!
— Але ж ти його не вбила! — перелякано скрикнув Айок. Густий туман, що поглинав звуки, приглушив паніку в його голосі.
— А якщо навіть так? — легковажно спитала Люелле.
— Як ти можеш це так спокійно казати! Та ж ти тоді порушила б один із Законів Пісні! У ній зрозуміло сказано, що ніхто нікого не вбиватиме, що з убивствами буде покінчено. А визволення принесуть чари, а не смерть!
І хлопець мимоволі продекламував відповідні слова:
