Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 148

— Мене вже якийсь час переслідують непевні, але погані передчуття. Але ти про це не думай. У Чарівниць бувають такі дні, — коротко відповіла Чарівниця і відвернула від нього обличчя. Відтоді вона стежила за тим, щоб її вузькі губи часто усміхались і намагалась не виявляти свого занепокоєння.

— Завтра ми вирушаємо в дорогу, — сказала нарешті того дня, коли перші білі й жовті квітки вистромили свої маленькі голівки прямо біля снігових кучугур, що танули на очах.

Люелле з Айоком заснули в печері майже відразу непробудним сном молодих людей, що весь день ганяли лісом. Вони не бачили, як Чарівниця довго й неспокійно крутиться з боку на бік на своєму ложі з листя. Не помітили, коли вона нарешті заснула. Не помітили, що вона раптом прокинулась серед ночі, сіла, притиснувши руки до серця, що калатало з усіх сил.

— Хтось мене кликав, — шепнула. — Хтось?.. Хто?.. Я не зрозуміла слів, але це були недобрі слова. А зараз я нічого не чую…

Не спала вже до ранку. А вдосвіта треба було рушати в далеку дорогу до Високих Гір.

Люелле тішилася цією дорогою. Вона могла тепер показувати приголомшеному Айокові все, що було їй так добре знане й близьке, а для нього зовсім нове. Це була найпрекрасніша частина Великого Королівства. Тут не було людських осель, а отже, і всюдисущих Загарбників, тому ця земля видавалася вільною — вільною споконвіків.

Що ближче мандрівники були до Гір, то більше зростав захват хлопця. Величаві нерівні гірські пасма суворо даленіли на видноколі. Проте хлопець вже не боявся. Бачив, що Чарівниця з Дівчиною почуваються тут вільніше, ніж де-інде. Тут була їхня справжня вітчизна, де жило безліч рослин, птахів і звірят, в яких ніхто не стріляв із луків, не позбавляв їх життя. Тому тварини підходили зовсім близько, приглядаючись до мандрівників. Захоплений хлопець побачив стада оленів, гірських косуль, зграї зайців та диких кроликів, вовків та навіть самотніх ведмедів. Птахи щебетали все радісніше, бо весна вже остаточно перемогла зиму, розбивалися на пари, шукаючи місця для гнізд.

Зайняті собою і краєвидами, що їх оточували, юнак і юнка, здавалося, не помічали все більшої тривоги Чарівниці. Однак Айок бачив цю тривогу. Напрочуд чутливий до настроїв інших людей, він весь час відчував смуток, який струменів від Чарівниці. І не почувався вже так безпечно, як тоді, коли на її вузьких губах блукала легка усмішка.

— Щось трапилося? — спитав тихо, коли Люелле відбігла, радісно погнавшись за маленькою сарною.

— Не знаю. Але відчуваю, що щось не так, як має бути. Уночі хтось мене кликав. Однак я не встигла ні відповісти на цей Голос, ані не впізнала його, — так само тихо відповіла Чарівниця.

Вони йшли далі, час до часу відпочиваючи. Вночі трохи дрімали, вкрившись плащем Чарівниці. Однак втоми не відчували. Свіже повітря з Гір додавало сил, холодна вода з джерел та потічків повертала їм на світанку ясність розуму. Коли умивались цією водою, відчували, як вона змиває з них увесь бруд часу рабства. Айокові також усе його життя у Замку раптом видалося рабством — коли побачив, як можна жити тут, біля підніжжя Високих Гір або у Великих Лісах.