Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 149

До серця Високих гір добралися на третій день мандрів.

— Ніхто на нас не чекає, — здивувалася Дівчина. — Але ж тут завжди була якась з твоїх Сестер…

— Може, ми прийшли зарано, — відповіла Чарівниця, неспокійно стиснувши губи. Лише зараз Люелле помітила її страх. Слова Опікунки заспокоїли її, тож мало минути ще трохи часу, щоб вона зрозуміла: обличчя Чарівниці сповнене напруги і все більшого смутку, а вона усміхається лише тоді, коли вони з Айоком на неї дивляться.

Уже ніхто не кричав, щоб випробувати луну Високих Гір, ніхто не бігав радісно. Усіх мандрівників огорнув понурий настрій їхньої провідниці.

— Ходімо, покажу тобі Великий Храм, — врешті озвалась Люелле до Айока. Їй хотілось перервати мовчанку, що так затягнулася.

— Великий Храм? — очі хлопця розширились і від захвату, і від страху. — Адже це тоді тут… — і замовк.

— Що тут?

— Ох, нічого. Це мені треба тобі читати нові куплети Пісні, а ти сама просила, щоб я цього не робив. Ну то покажи мені цей храм…

— Покажу, тільки дивись, щоб у тебе жодного слова з Пісні не вирвалось, — різко кинула Люелле.

— Ти що, боїшся її? — спитав Айок.

— Боюся. Мені, звісно, трохи цікаво… але, мабуть, більше боюся. Не хочу знати своєї майбутньої Долі…

Руїни колишнього Святого Місця справили на хлопця неймовірне враження. Люелле також — чи то на неї так подіяв настрій Айока, чи то вона вже настільки виросла, щоб відчувати більше й інакше, хоча й була тут уже двічі — вперше збагнула, що це місце не лише було, а й залишається Святим, що з цих руїн струменить дух незвичайної гідності, поважності і навіть трепету.

Від стін кам’яного храму небагато залишилось: де-не-де шматок стіни або тільки лінія широкого фундаменту, який тягнувся далеко, аж до того місця, де стояла така висока стрімка скеля, що важко було побачити її вершину. У центрі руїн там-сям ще залишились сліди від кам’яних лав чи їх рештки. На деяких видно було вирізані різцем орнаменти — рослини чи тварини. Також доволі добре збереглась частина широких стрімких сходів, що, певно, вели до головного входу у храм.

Оглядаючи руїни, Айок і Люелле про все забули, зокрема й про похмурий настрій Чарівниці. А та сиділа непорушно, наче викута з каменю, і невидющими очима дивилась ген удалину, ніби виглядала мандрівника, що ось-ось має надійти. Але ніхто не приходив, хоча день хилився до вечора.

— Може, мій день народження завтра? — врешті сказала Люелле. — Ти ж могла неправильно порахувати, і твоя П’ята Сестра прийде тільки завтра або навіть післязавтра?

Чарівниця тільки позирнула на неї своїми сірими очима й не промовила ні слова. У Дівчини раптом виникло незрозуміле бажання обійняти її, але вона стримала цей порив і навіть засоромилась його. За все сімнадцятирічне життя її ніхто ніколи не обіймав. Чарівниці не звикли виявляти ніжність, тож і вона, Люелле, не вміла бути ніжною. Цей сердечний порив навіть видався їй смішним. Проте Айок, якого колись давно обіймала мама, а пізніше рабині на кухні в Замісу, ще пам’ятав, що таке сердечна близькість, коли сумуєш. Він сів біля Чарівниці і схилив на її плече свою ясноволосу голову. Ту спершу здивував цей жест щирості, але за мить — на радість хлопця — уста її легко затремтіли і слабо всміхнулися. Люелле спостерігала за цим всім з певним полегшенням і водночас ревниво. Однак вчинити, як Айок, вона не спромоглася.