Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 146

Люелле благословляла туман, в якому Айок не міг побачити, що її обличчя пашіє рум’янцем сорому.

— Я його не вбила, — сказала нарешті, відчуваючи клубок у горлі. — Я його тільки ненадовго знешкодила.

У той же час у серці Люелле запанувала тиха злість. Відчула легку заздрість: він, цей худорлявий хлопець, знає слова Пісні Єдиної і ще й повчає її. А вона не може сама уникнути помилок. Однак це почуття тільки легенько шкрябнуло її серце і відразу зникло. А Дівчина знову засоромилась і зрозуміла, чому потребувала, щоб Чарівниці були поруч. Досі вони застерігали її від помилок — тепер, на щастя, поруч з нею цей хлопець, що так міцно любить Пісню, що знає кожне її слово.

— Як ще далеко мені до досконалості! — сказала сумно.

— О ні, ти досконала! — заперечив палко Айок. — Не може не бути досконалим той, кого породила Пісня Єдина!

Люелле з вдячністю вислухала його слова і згодилась з тим, що в них правда. Вони вже йшли через туман кілька годин. Нарешті Айок призвичаївся до туману і перестав щомиті спотикатись — завдяки впевненій руці своєї товаришки. Однак в якусь мить обоє відчули таку втому, що у них не було інших бажань, як тільки відпочити. Лягли на землю, притулились одне до одного і поснули.

Розбудило їх сонце, промені якого розтопили сніг навколо. На свій подив, обоє зовсім не замерзли, бо їх вкривав товстий бурий плащ Чарівниці. Вона ж сиділа на камені неподалік.

— Треба йти далі! — озвалась. — Що швидше будемо у найближчому Лісі, то краще. Хоча туман ще клубочиться біля Замку Урґха, я не зможу довше його втримати, і він зараз розвіється. А тоді за нами рушить погоня. У Лісі ми будемо в безпеці.

Айок був вражений. Жодне слово в Пісні не описувало Чарівниць — тільки їхні дії. А дії свідчили про те, що Чарівниці наділені могутньою силою. Тимчасом на камені сиділа стара жінка. У неї було звичайне, найзвичайніше симпатичне обличчя і трохи згорблена спина. Тільки очі на цьому обличчі, засмаглому від мандрівок, були дивні: сірі, глибокі, холодні. Вузькі уста Чарівниці всміхнулися до Айока.

— Тобі не треба мене боятись, — сказала так, що страх раз і назавжди зник з його серця.

До лісу добралися доволі швидко — і тоді настав час хлопцеві знову здивуватися. Ніколи, за все своє життя, він не бував далі батьківського Замку чи у сусідніх селах та містечках. Видавалося, що зелень там скрізь умирає, і було її навдивовижу мало. Тому Ліс — хоча й була зима — приголомшив хлопця своїм багатством.

— Я не знав, що Ліси такі гарні. Я думав, вони страшні, — промовив несміливо.

— Страшні вони для людей з роду Урґха і його вояків. Але в тобі тече кров твоєї матері, доброї красуні Арлін, нашої співвітчизниці, тож Ліс буде до тебе привітний, — потішила його Чарівниця.

Ліс справді був привітний. Вони хутко знайшли теплу суху печеру, в якій розташувались надовше.

— Ми перебудемо тут до кінця зими, дочекаємось весни, — пояснила Чарівниця. — А за два дні до твого сімнадцятиліття, Люелле, підемо у Високі Гори на зустріч з моєю П’ятою Сестрою.