Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 111

— Нам треба знову випити карадорм, — мовила Чарівниця. — Їх тут набагато більше, ніж у місті. Вони ніби відчули, що Палац — це королівська оселя. А тепер спробуймо зайти всередину…

Дівчина, на яку краса цього місця діяла сильніше, ніж все, що вона досі бачила, відчула дивне тремтіння від самої думки про те, що переступить поріг Палацу Королів. Раптом, не знати чому, відчула тягар багатовікової історії, величі й занепаду Королівства. Тягар цей був то важкий і болючий, то легкий і наповнений радістю.

— Арджана, — шепнула вона тихенько сама до себе. — Мабуть, я люблю її так само сильно, як Ліс і Високі Гори. Є в ній дивна гідність, гордість і краса. Як у Лісі. Але Ліс породжений Матір’ю-Природою, а місто створили люди. І якщо це витвір людських рук, то вони гідні пошани, якщо зуміли створити таку зачаровану у камені красу…

Примружила очі, і їй здалося, що чує луну звуків битви, що точилася сім століть тому. Очима уяви бачила безпорадно підняті догори дерев’яні мечі, неспроможні чинити опір сталі й залізу нападників. Чула стогони розпачу, безсилля, передсмертний плач. Здригнулася від думки про насильство, якого зазнало це місце, ця країна, ці люди…

…розплющила очі. На палацовому подвір’ї стояла промовиста тиша, яку немовби поглиблювало дзижчання ос, бджіл і джмелів, сичання змій та шелестіння листя на вітрі.

— Уперше за сімсот сімдесят п’ять років на цьому подвір’ї чути людський голос, — промовила Чарівниця ніби у відповідь на її думки. — Ходи-но вже…

І обидві ступили на широкі кам’яні східці головної брами палацу.

Розділ 20

Чарівниця мала рацію, коли казала, що рік у руїнах Арджани — небагато для того, аби вивчити місто й Палац. Вони оглядали Палац неймовірно довго, і нарешті Дівчина могла сказати, що вона побувала у всіх кімнатах, у льохах і на горищі. Бо йшлося не тільки про те, щоб зайти у кожне приміщення. Дівчина прагнула відчути настрій цих приміщень, з’ясувати — без допомоги Опікунки — призначення кожної кімнати і яким життям у ній жили до того, як Загарбники брутально це життя обірвали. У кожній світлиці Дівчині здавалося, що вона відчуває і чує чиюсь невидиму Присутність.

Хоча нападники розграбували, а час зробив своє, Палац все одно видавався багатим. Прикрашали його кам’яні барельєфи, куті залізом, бронзою і міддю фрагменти дверей, вікон, стін та меблів; велетенські жирандолі, кришталеві продовгуваті сльозини яких, видзвонюючи одна об одну, грали якусь незвичайну мелодію; викладені на кам’яних стінах мозаїки та масивні свічники. Найбільше вразила Дівчину Біла Зала. Видавалося, що яка вона була кілька століть тому, така й залишилась у своїй простій суворій красі. У самому центрі стояв трон. Його єдиною оздобою були викуті з каменю бильця — ніби два леви. Їхні товсті лапи замість поручнів трону. Голову можна оперти на дві морди, підняті догори й розкриті у німому гарчанні.