Читать «Дочка Чарівниць» онлайн - страница 112

Чарівниця підтвердила, що Біла Тронна Зала виглядала завжди саме так. Так само, як у Великому Храмі у Високих Горах, тут не було жодних прикрас. І попри це, а може, саме тому тут панував дух незвичайної гідності.

Біла Зала — коли вони вперше до неї зайшли — викликала у Дівчини незбагненний дивний транс. Вона нерухомо стала неподалік від трону і довго роздивлялась довкола почервонілими очима. Погладила двох кам’яних левів, а потім опустилась на коліно і поклала голову на порожнє кам’яне сидіння. Завмерла так — і їй видавалося, що чує далекі голоси — голоси тих, що свого часу перебували у цій залі. Чула голос, що вирізнявся з-поміж інших — низький, суворий, хоча й сповнений тепла голос Короля. Розплющила очі — у залі було порожньо. Ще раз заплющила — і знову почула отой стишений гомін: голоси Короля, лицарів, учених, митців… Ця зала неустанно жила, тремтіло у ній відлуння минулих віків, яке чути могли лише обрані. Білий камінь колись увібрав ці звуки і тепер переказував їх тому, хто вмів слухати. Над схиленою головою Дівчини з’явилась ніжна, ледве помітна імла. Чарівниця побачила це, і її вузькі губи затремтіли. Тіло Дівчини також пронизав трем. Нарешті вона підвелася: бліда, ослаблена, безмовна.

Довго-довго мовчала, аж нарешті прошепотіла:

— Ходімо звідси. Не можна порушувати спокою цієї зали.

Чарівниця відвернулася, щоб Дівчина не помітила її легкої усмішки — цілком вдоволеної.

Минуло кілька місяців, але Дівчина навіть не усвідомлювала цього. Життя в Арджані цілковито поглинуло її, передовсім Палац Королів і те, що навколо. Зрештою, вона й не могла вибратись кудись за стіни палацу, бо там і далі панували непрохідні нетрі. Отож вона самотньо бігала покоями Палацу і часто прислухалась до далекого Відлуння з Минулого. Відлуння мовчало, але інколи озивалось стишеним гомоном голосів. Лише пожовкле засохле листя, що осипалось на подвір’ї, нагадало Дівчині, що якраз добігає кінця осінь. Коли одного ранку вона прокинулась, замерзла, під своїм все-таки теплим плащем, на подвір’ї лежав густий шар снігу. А за мурами вже не було зелених непроникних чагарів. Товсті високі стовбури дерев височіли у суворому білому просторі. Густі посохлі ліани посповзали на землю, листя з кущів поосипалось, оголивши гострі колючки. І раптом ходити там стало відносно легко.

* * *

Айок не лише навчився декламувати Пісню Єдину, він також запам’ятав її нескладну мелодію зі змінним ритмом. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, він несвідомо мугикав її цілими годинами. Під ложем, застеленим товстими хутрами, він ховав тепер свій найбільший скарб: власноруч укладену Книгу. Єдину справжню Книгу на весь Замок. У Книзі на сірому рельєфному папері чорним чорнилом була записана Пісня, кожна буквиця нової строфи була прегарно орнаментована. Айок не знайшов справжніх фарб — у дворі його батька не було ні митців, ні вчених. Тож замість червоного брав власну кров, вколовши палець, замість зеленого — густий сік рослин, а жовтим був викрадений із кухні шафран. Поморочитись довелося з блакитним, але хлопець хутко виявив, що якщо додати до чорнила трохи води, воно стає яснішим. Так з’явився блакитний колір.