Читать «Століття Якова» онлайн - страница 112

Щось він каже... Найшли... Десь там...

Як то знайшли...

– Ми знайшли його аж в Сибіру, де він намагався заховатися од радянського правосуддя... Але від нього неможливо заховатися...

Чоловік бере папку, щось читає, тоді вголос:

– Ось свідчення колишнього учасника боївки Ліповича Микити Петровича, псевдо Яресько. Він посвідчив, як п’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок сьомого року боївка під командуванням Тимофія Глущука, псевдо Дуб, зайшла до вашої хати, щоб знищити колишнього червоноармійця Меха Якова Платоновича, його дружину Софію, за національністю полячку, дітей і матір названого Меха. Вас тоді врятувала випадковість, те, що ви були в іншому селі. Ось яка правда, Якове Платоновичу.

Чоловік умовкає. Яків думає, що ж робити... Сказати, що то неправда? Що дочка бачила, хто були убивці... Вже ж Тимоша вона впізнала б...! чого хоче од нього цей чоловік? Як його... Слідователь? Горун Петро... Петро... по-батькові...

– Ви повинні виступити на суді, Якове Платоновичу, – каже слідчий. – Виступити і затаврувати убивць вашої сім’ї, вашої дружини і дочок. Засудити злочин українського буржуазного націоналіста Тимофія Глущука і націоналізм в цілому. Якщо треба, ми допоможемо написати вам виступ... А ви прочитаєте і запам’ятаєте. Згода?

Голос чи звук у голові Якова враз стихає. Тильки шум якийсь дивний. Ніби вода плюскотить. У ночви наливають. Ци малесенький потічок...

– Я не виступатиму, – тихо каже він.

– Чому ж? – гострий позирк. – Ви боїтеся чи щось інше? Ви поділяєте погляди буржуазних націоналістів?

– Ничого я не поділяю, – каже Яків стомлено. – Я їх тоже засуджую. Тоже. Али до меї хати Тиміш тоді не приходив. То були зовсім инші люде, ни з нашого села.

– Звідки ви знаєте? – слідчий аж підводиться.

– Звідки я знаю?.. Знаю...

Він зважує на терезах... Пам’яті? Совісті? Дочка... Тиміш...

– Дочка бачила тих людей.

– Он як...

Потім була година чекання, його замкнули в якійсь кімнаті.

Час розтягся, мовби велика гумова лямка. Розтягся, а тоді вдарив – по руках, щоках, середині. Поїхали по дочку? Що він наробив, окаянний...

Чиїсь кроки за дверима.

Наближаються і стихають,

Зновика наближаються і стихають.

І так – десь до десяти разів.

Яків затуляє долонями вуха.

І знову кабінет слідчого, де вже сидить Параска.

– Ваша дочка свідчить, що то був таки Тимофій Глущук, – м’яко, дуже м’яко сказав слідчий. – Вона вам просто не хотіла казати... Так, Парасковіє Яківно?

– Так, – видихнула Параска.

– Ну, от, – каже слідчий. – Потреба у вашому виступі відпадає... А виступить Парасковія Яківна, як безпосередній свідок злочину. Виступите, Парасковіє Яківно?

– Я вис... вис... вис... туп... вис...

Обличчя Параски кривиться, сіпаються губи, закочуються очі. Її починає бити пропасниця.

– Що з нею? – по-справжньому лякається слідчий.

– У неї чорна хвороба, – відповідає Яків.

– Чорна хвороба? Яка ще чорна хвороба? – слідчий вибігає з-за столу. – Перестаньте симулювати, громадянко Мех... Перестаньте!

Яків уже біля доньки, зовсім поруч. Параска рветься з його рук, падає на підлогу. Трясеться й ніби б’є поклони. Трясеться і б’є. Раз за разом.