Читать «Століття Якова» онлайн - страница 110
Володимир Лис
– Рядовой Мех Яков Платонович – вот он, – каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.
– Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...
– Спаси вас Біг, – Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. – То ви-те, виходить, мене порєтували...
– Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.
Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.
– Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...
Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?
– Ви звідки?
– Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке – Загорєни...
– То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...
Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.
– Де ж вона зара’? – спроможується зрештою на слово Яків.
– Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...
Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.
– Вона, мені здалося, у вас закохалася, – сказала раптом Світлана. – Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?
– Нє.
– Ні? Чому?
– Хай би вона прочитала.
– Он як?
Йдуть далі. Зависає мовчанка.
– Чого не приїхала? – спитав Яків.
– Бо не приїхала, – тихенько засміялася Світлана. – Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало – що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.
Помовчала.
Сказала, що навідається ще.
Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.
Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.
А потім поділилися на пари.
Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички – давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував – трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.
– Ходімо.
– Ходімо... Куди...
– У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони – саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...
Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.
– Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.
Справді – боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.
Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:
– Не звертайте уваги... Робіть своє діло...