Читать «Століття Якова» онлайн - страница 114

18

Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

– Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

«Десь я її бачив», – думає Яків.

– Впізнаєте? – питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

– Улянка, – тихий зойк виривається з грудей Якова.

Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

– Ти тоже постарів, Яську, – шепче Улянка. – Хоч і не так, як я.

– Чого ти... Чого ти...

Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

– От яка я тепер, Яську...

Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

Виявилося – Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося – от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:

– Розкажи, як Тимоша судили...

– Мо’, не треба?

Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...

Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав – геть усе.

– Він не вельми... Він не трусився?..

– Трусився?

Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

– Нє, не трусився, – сказав Яків. – Сидів...

Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

– Я боровся з радянською владою, – сказав Тиміш. – Боровся, бо й вона мене обідила.

– Говоріть по суті, – перебиває суддя.

– Я й кажу по суті, – у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. – Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

– Ви були бандитом, – не витримує обвинувач.

– Може, й так, – погоджується Тиміш. – Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, – тоже признаю. – Переводить дух. – І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...