Читать «Століття Якова» онлайн - страница 111
Володимир Лис
Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає – можу, знову можу, бо після рани...
Стихають кроки, стихає її стогін – солодкий, али з якимось дивним присвистом.
– Вранці ми від’їжджаємо.
– Я проведу...
– Не треба... Якщо захочу – я вас потім знайду... Хоча навряд...
Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...
– Майці розкажу – не повірить...
– А треба розказувати? – каже він.
– Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?
– Ви ж ніколи не станете генералом, – чує він. – Ніколи не станете. Навіть капітаном...
– А тобі треба непремінно генерала? – У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.
– Аякже, – сміється вона. – Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...
Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?
* * *
«Стихає все, – думає тепер Яків. – Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»
Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.
17
А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки стояли міліціонери. Ци то солдати? Ні, таки спершу міліціянти. А може, й нє.
Поважний чоловік у формі – ніби й не воєнній, а якій? – зачитував, у чому звинувачується підсудний Глущук Тимофій Єгорович. Гріхів на Тимошеві навішено було на цілу копу з полукіпком.
У залі муха могла пролетіти – шелест би крил почули.
Тут сиділи ті, хто ненавидів колись одного з найбагатших загорєнців. Але й ті, хто зустрічав його в селі, коли сотня чи й цілий курінь приходили до села. Хто заглядав йому тоді у вічі й тиснув руку.
Якову було не те, щоб страшно. Якось зимно й судомно.
Тиміш убивав, палив, знищував і знущався. Над своїми людьми, от до чого вів той чоловік у формі.
Тиміш був зрадник і ворог.
Той чоловік, здавалося, знав геть усе про Тимоша. Він розповідав про бої, нальоти на села, убивства активістів, чесних радянських громадян, про...
Яків сидів і слухав. Ледь чутно дихали сусіди. Хтось кашлянув – коротко, сухо – й наче злякався того кашлю, умовк. Тиша накрила зальчик клубу, що до того був хатою виселеного Бущика, мов душне шатро.
Инший чоловік – молодий, підтягнутий, виправку видну, хоч і в цивільному, сидить навпроти Якова. Вузький кабінет із заґратованим вікном.
– Якове Платоновичу, ми знайшли убивцю вашої дружини і ваших дітей, – каже чоловік за столом.
Яків підводить очі. Щось далеке звучить у його голові.
Скрипка? Звук цвіркуна?
Ні, щось інше. І болісний важкий удар. Гехнула сокира зусім поруч.
– Знайшли?
– Так. Це ваш колишній односельчанин, Глущук Тимофій Єгорович. Колишній курінний так званої УПА. Бандит і убивця.
Глущук? Тимофій? Звук у голові стає нестерпним. Типерка мов хтось поруч, за плечима, пиляє залізо.
«Хто ж то такий?» – думає Яків.
Його враз обсипає приском. Жар заливає щоки. Щось здушує груди. Там бере в лещата серце.
– Тиміш?
– Тиміш? Ви його добре знали?
– З їдного села ж...
Улянка... Тиміш... Али нащо цьому чоловікові те знати...