Читать «Століття Якова» онлайн - страница 113
Володимир Лис
– Епілепсія? – нарешті здогадується слідчий. – Чого ж ви зразу не сказали? – І до телефону. – Лікаря до мене. Негайно!
...Яків чує і не чує. Він далеко. Так далеко, звідки й вертання нема.
Оголошується перерва, – долинають слова.
Люди вовтузяться, починають виходити. З відчинених дверей у задушливий зальчик вривається свіже осіннє повітря. Яків лишається на місці. Не годен з нього піднятися. А ще здається – як вийде, у нього питатимуть. Про той виклик, про кабінет, слідчого, Параску. Про все питатимуть. Може, й про Трохима, хоч про те все нихто не знає.
Так і лишається сидіти. Закам’янілий. Зрештою починає гойдатися, мов сам себе заколихує.
А потім знову мука сидіння. Серед людей, під монотонний голос судді. Ци хто він там...
Та тут Яків дізнається те, що змушує шалено битися серце. Виявляється, Тиміш з документами вбитого ним якогось чоловіка дістався до Сибіру й там жив під цим чужим іменем... Цілих шість років жив з дружиною своєю. З Улянкою і дітьми...
Залом клубу вперше прокочується шум.
– Попрошу тиші, – каже суддя.
Не зразу, але настає тиша.
Тая тиша дзвенить у вухах Якова.
Досі дзвенить.
А на неї накладається чийсь шепіт. Він знає – то шепіт, то болісне намагання вимовити якесь слово.
То Параска, Парасочка, його найстарша, жива донька, виходить з того осоружного кабінету і йде крізь зал.
«Боже, що вона має казати? – думає Яків. – Ци скаже? Нащо, Боже...»
Не може пригадати тих слів, що каже Параска. Ни може. Летять вони, мовби у чорне провалля. Таке чорне, що й дна не видко. Тильки темрява там, внизу. Густа непроглядна темрява. А крізь неї лице доччине проступає. І чужі слова, ті, що неї навчили. Як Тиміш до хати зайшов, як... Дочка каже, а він кудись падає. У те провалля, у ту чорноту.
І постає перед очима чоловік, той чоловік...
Їхали із Олькою тоді до Артема на хрестини внуки. У Києві була пересадка. До якоїсь столовки зайшли неподалік вокзалу.
Він і побачив того чоловіка. П’яного, обірваного, хоч ще не вельми старого. Пляшки порожні од горілки стояли на столі, пиво недопите. І щось патякав той п’янізний чоловік. Знайомим здався. Ще й яким знакомим. Як уже перекусили, не витримав Яків, підійшов.
– Звиняюсь... лейтенант... Як там вас...
Осоловілі очі дивилися на нього. Геть затуманені.
– Какой єщо лейтенант? Я подполковнік... Госбезопасності... Во... чтоб ти знал... Чего уставілся...
– Ходімо, ходімо, тату, – то голос Ольки, що злякано шарпає його за рукав.
– Ми что, знакоміє, мужик?
– Ходімо, тату! Татусю, ходімте!
Слухається дочки. Уже в дверях оглядається. Чоловік за столом бере кухоль з пивом.
– Офіціантка! Охвіціантка, мать твою! Єщо водкі!
Завмирає Яків. Шарпається назад.
– Таточку, що ви-те надумали?
Болісний зойк Ольки, за рукав міцно вчепилася...
...Хтось ще торкає його за руку. Сусідка, Мотруна Гилькова. На тому суді.
– Чо’ тобі, Якове? Зле?
– А що? – Він не може збагнути, де перебуває.
– Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.
Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин – грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?