Читать «Століття Якова» онлайн - страница 109
Володимир Лис
Якось майнула у Якова думка: може, з дітьми туди й собі в Сибір добровільно податися, до Улянки?
То було, як біль по Зосиній смерти став потроху згасати, а Гандзя ще не ввійшла до його серця. Али куди з дітьми податися в таку далечінь, та ще й край, де, як пише Улянка, комарі заїдають. Болото гірше, як у них.
Майбуть, написала тітка Катерина про Зосину смерть, бо просила передати Улянка, що вельми шкодує, що та сталося з неїною кумою і систрою. Сестрою Зосю назвала, так і написала.
Сестра...
Обоє його жінки. Перша любов і любов велика – більша часом, здавалося, за саме життя, али не остання.
Було ще, було... Гандзя і...
Тая жінка, що дала кров, його рятівниця...
Виникає і розпливається обличчя... Білий халат...
Сад за вікном, теж наче молоко довкола будинку розлите, з білим-білим цвітом...
Тим садом біжить жінка, схожа на біле дерево.
Ураз сад міняється, він уже зовсім инший – геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.
«То вже осінь? – питає когось Яків. – Чи тилько Спас, тилько Спас...»
16
Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.
Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.
Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.
Потім він дізнається – коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.
Знайти довго не могли.
Знайшли, та мало було крові з одного солдата.
Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.
Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.
Дихав. Часом навіть сіпався.
На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.
Яків розплющує очі.
Біло довкола.
Обличчя лікаря.
Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.
Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.
А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.