Читать «Вікінг у моєму ліжку» онлайн - страница 9

А от у кімнаті № 12 було не аж так спокійно. Коли Тім і Зоя вже занудьгували, спостерігаючи за сонним тілом, Сіґурд поворушився. Він розплющив очі та спробував випростатися. А тоді вхопився за голову і знову впав на ліжко.

— У нього болить голова, — повідомила Зоя. — Тато казав, що в нього голова тріщатиме. Тіммі, дай йому трохи водички.

Сіґурд із вдячністю припав до води, а тоді йому вдалося якось спертися на подушки. Він зиркнув на дітей і обвів очима кімнату. Спробував намацати меча, але ж його там, звісно, не було. Сіґурд зітхнув. Йому було цілком ясно, що він потрапив у полон. Тепер його, либонь, уб’ють. Вікінгам-нападникам не варто сподіватися на милосердя.

— Привіт, — усміхнулася Зоя. — Мене звати Зоя. А це мій брат — Тіммі.

— Тім, а не Тіммі, — буркнув її брат.

— Як ви себе почуваєте? — запитала Зоя.

Сіґурд прислухався до дивних звуків, що долинали з дитячих уст, але не міг збагнути жодного слова. Зоя пильно до нього придивилася.

— Я не думаю, Тіме, що він нас розуміє. Не думаю, що він — англієць.

— Звичайно, ні. Він — вікінг, справжній вікінг.

— Не верзи дурниць, — Зоя показала на себе й кілька разів повторила власне ім’я. Сіґурд кивнув головою. Він також показав на себе й повторив:

— Зоя, Зоя.

— Та не ви, а я! — вона взяла вікінга за руку й показала нею на себе. — Зоя, — ще раз повторила вона. Тоді змусила Сіґурда показати на Тіма й назвала його ім’я.

Сіґурдове обличчя осяяла посмішка.

— А, Зоя! — вигукнув він. Тоді показав на її брата. — Тіммі!

— Та не Тіммі! Тім!

Вікінг показав на себе.

— Сіґурд, — гордо проголосив він.

Тім подивився на здоровила-воїна.

— Ну, то я називатиму тебе Сіґі, — впівголоса мовив він. Вікінг гупнув себе у груди й люто зиркнув на Тіма.

— Сіґурд, — повторив він. — Гедебі. Сіґурд, Гедебі.

— Гаразд, — пробурмотів Тім. — Не панікуй. Як хочеш, щоб тебе називали Сіґурдом Гедебі, можеш називати мене Тімом Елісом. Навіть можеш звертатися до мене: «Пане Тіме Еліс».

— Ой, Тіме, заткнися, — втрутилася Зоя, штовхаючи брата. — Ти іноді такий нестерпний. Здається, він сказав «Гедебі»?

— Сіґурд, Гедебі, — кивнув вікінг і знову почав показувати пальцем. — Зоя, Тім, Сіґурд, Гедебі.

— Пан Тім Еліс! — наполіг Тім. — Та не штовхай мене, Зойко!

— До тебе так і не дійшло, Тіме? Сіґурд каже «Гедебі», але це не його прізвище. Мені здається, він звідти родом.

— Як це?

Зоя похитала головою. Була бліда і схвильована.

— Нам розповідали про Гедебі у школі. Колись так називалося відоме поселення вікінгів у Данії.

— Але ж він і є вікінг, — здивувався Тім. — Що ж тут такого дивного?

— Гедебі вже не існує. Це було селище вікінгів, але сотні років тому. Його вже немає, але цей Сіґурд каже, що він родом з Гедебі!

Тім застогнав.

— Та це ж коню ясно. А звідки ж іще бути родом справжньому вікінгу? Я ж казав тобі, що це справжній вікінг!

4. Обід по-вікінзьки

Батьки Тіма й Зої не мали жодного бажання вислуховувати байки дітей про вікінга в дванадцятому номері, тим паче вірити, що вікінг був справжній. Діти мусили зачекати, поки зі столів поприбирають, а потім помиють посуд після сніданку. Аж тоді Зоя переконала батьків піднятися до кімнати № 12, де Тім захоплено припасовував на себе Сіґурдового шолома.