Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 228

За годину після сходу сонця полив сильний дощ, що ще більше погіршив наше становище. Ми промокли до кісток, оскільки не могли сховатися від дощу в пірогах. Вітер стих, і вітрила були ні до чого; ми повзли потихеньку на веслах.

Об одинадцятій годині ми прибули до лівого берега; дощ трохи вщух, і ми розклали вогонь, спіймали і засмажили рибу, не сміючи піти в ліс полювати. О другій годині ми знову вирушили, узявши з собою запас смаженої риби.

Дощ полив іще більше. Плисти річкою ставало все важче через каміння, мілководдя і надзвичайно сильну течію. Було зрозуміло, що до ночі нам не дістатися до гостинного даху місії — перспектива не особливо приємна! О п’ятій годині вечора, зовсім змучені, ми могли чітко визначити, що перебуваємо майже за 10 миль від місії. Змирившись із цим, ми мали подбати про безпечний нічліг.

Ми не зважилися пристати до берега, вкритого густою рослинністю, де могли ховатися мазаї. На щастя, ми помітили маленький скелястий острівець посеред річки. Ми відразу ж пристали до нього, міцно прив’язали піроги і вийшли на землю, влаштовуючись якомога зручніше, наскільки дозволяли обставини. Що стосується погоди, то вона була гидкою: вітер із дощем проймав нас до кісток, заважаючи розкласти вогонь. Одна обставина дещо втішала нас. Наші аскарі оголосили, що мазаїв ніщо не примусить напасти на нас у таку погоду, оскільки вони не люблять дощу і ненавидять навіть саму думку про миття. Ми поїли несмачної холодної риби, всі, за винятком Умслопогаса, котрий, як справжній зулус, не терпів її, і випили горілки, якої у нас, на щастя, залишилося кілька пляшок. Це була найважча ніч, яку мені довелося пережити, за винятком, мабуть, тієї ночі, коли ми, троє білих людей, були готові загинути від холоду під час нашої подорожі до країни Кукуанів. Ніч тяглася нескінченно, і я боявся, що наші ваквафі помруть від дощу і холоду; вони, напевно, померли б, якби я не давав їм потроху горілки. Навіть такий загартований старий воїн, як Умслопогас, добре відчував усі незручності нашого становища, хоча, на противагу ваквафі, які стогнали і скаржилися на свою долю, він не висловив жодної скарги. Під ранок ми почули крик сови і почали готуватися до нападу ворога, хоча я не думаю, щоб ми могли чинити серйозний опір. Але сова цього разу виявилася справжньою, та й самі мазаї, напевно, відчували себе так погано, що й не думали про напад.