Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 227

На деякій відстані я чув сплески гіпопотама, потім крик сови повторився неприродно верескливо. Вітер тужливо краяв серце піснею. Над нашими головами стояла похмура хмара, а під нами холодна, чорна маса води. І я вловлював дихання смерті в навколишньому мороці! Це було гнітюче відчуття.

Раптом кров похолола в моїх жилах, і серце перестало битися. Здалося це мені чи ми рухаємося? Я перевів погляд на той човен за нами, але не бачив його, а замість нього помітив худу, чорну руку, простягнуту над пірогою.

Невже це кошмар? Тієї ж хвилини темне диявольське обличчя виринуло з води. Пірога гойднулася, блиснув ніж, пролунав жахливий крик одного з ваквафі, і щось тепле бризнуло мені на обличчя.

Я вмить прокинувся, зрозумів, що це не кошмар, а напад мазаїв. Схопивши перше, що трапилося під руку (це була сокира Умслопогаса), я з усієї сили вдарив нею в те місце, де бачив руку з ножем. Удар припав прямо на руку і відрубав усю кисть.

Дикун ані застогнав, ані крикнув. З’явившись, як привид, він зник так само тайкома, залишивши після себе відрубану руку, що все ще стискала меча, загнаного в серце нашого бідного ваквафі.

Між дикунами сталося сум’яття, і мені здалося, не знаю, чи так це було, що кілька голів ковзнули над водою до правого берега, біля якого мала скоро опинитися наша пірога, оскільки якірний мотузок був перерізаний.

Як тільки я освоївся з обстановкою, я зрозумів план дикунів. Вони перерізали мотузок, щоб пірогу течією прибило до берега, де чекав загін воїнів зі списами, готовий перебити нас усіх.

Схопивши весло, я наказав Умслопогасу взяти інше (уцілілий аскарі був ні живий ні мертвий від страху), і ми заходилися старанно гребти на середину річки, і саме вчасно, бо за кілька хвилин могли опинитися біля берега, і тоді нам усім загрожувала смерть.

Як тільки ми достатньо відійшли від берега, то поспішили дізнатися, чи вціліла наша друга пірога.

Важка і небезпечна це була робота в навколишньому мороці! Очевидно, милосердний Бог керував нами. Нарешті, старанно працюючи веслами, ми побачили нашу пірогу і були раді дізнатися, що на ній усе-благополучно.

Поза сумнівом, та сама чорна рука дикуна, яка перерізала наш мотузок, мала намір зробити це й з другою пірогою, якби дикуна не згубила непереборна схильність убивати при будь-якій слушній нагоді. І хоча це коштувало життя одному з нас, зате врятувало всіх інших від загибелі! Не з’явися ця чорна рука, ця примара біля човна (я до смерті не забуду цієї хвилини), пірога була б біля берега, перш ніж я зрозумів би, що сталося, і я не написав би цю історію!

Розділ III

У МІСІОНЕРА

Ми прикріпили залишки нашого мотузка до другої піроги і чекали світанку, вітаючи один одного з позбавленням від страшної небезпеки, що було швидше милістю до нас Провидіння, ніж результатом наших зусиль. Нарешті почало світати. Рідко так радісно зустрічав я світанок. На дні піроги лежав нещасний аскарі і біля нього скривавлена рука дикуна. Я не міг цього бачити. Взявши камінь, який служив якорем для піроги, я прив’язав до нього вбитого і кинув його у воду. Він пішов на дно, і лише бульбашки залишилися на воді після нього. Ох! Колись більшість із нас кане в Лету, залишивши по собі тільки бульбашки — єдиний слід нашого існування! Руку дикуна ми також кинули в річку. Меч, який ми витягли з грудей убитого, був дуже красивий, очевидно, арабської роботи, з рукояткою зі слонової кістки, оздобленої золотом. Я взяв його собі замість мисливського ножа, і він вельми прислужився мені. Один із ваквафі перебрався в мою пірогу, і ми вирушили далі, невеселі, сподіваючись дістатися до місії тільки вночі.