Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 229

Нарешті перше проміння світанку ковзнуло над водою, і дощ перестав. З’явилося променисте сонце, прогнало туман і прогріло повітря. Змучені, виснажені ми піднялися і пішли відігріватися в яскравому промінні, відчуваючи палку вдячність до сонця. Тепер я розумію, чому первісні народи обожнювали сонце, яке відігравало велику роль в їхньому житті. За півгодини ми рушили далі за сприяння попутного вітру. Разом із сонцем до нас повернувся чудовий настрій, і ми були готові сміятися над небезпеками попередньої ночі. Об одинадцятій годині ми збиралися, за звичаєм, зупинитися на відпочинок і спробувати застрелити якусь дичину на обід, аж тут раптовий поворот річки відкрив перед нами картину справжнього, європейського будинку з довкружною верандою, чудово розташованого на пагорбі й оточеного високою кам’яною стіною і ровом.

Над будинком широко розстелила своє гілля величезна сосна, верхівку якої ми бачили кілька разів за останні два дні, не підозрюючи, що вона росте в самій місії. Я перший помітив будинок і не міг утриматися від радісного вигуку, до якого приєдналися інші. Ми й не подумали зупинятися тепер на березі, а старанно заходилися гребти, і хоча будинок наче був близько, та ми пливли довго і лише о першій годині причалили. Вийшовши на берег, ми помітили три постаті, що поспішали нам назустріч, одягнені у звичні англійські костюми.

— Господи, пані і дівчинка, — вигукнув Гуд, вдивляючись у тріо крізь своє скельце, — простують найцивілізованішим прекрасним садом нам назустріч. Повісьте мене, якщо це не найцікавіша річ, яку ми бачили!

Гуд мав рацію. Дивно було зустріти тут цих європейців; це нагадувало сон або сцену з італійської опери. Але сон перетворився на дійсність, коли ми почули слова, звернені до нас чистісінькою шотландською говіркою:

— Як почуваєтеся, панове? — поцікавився містер Мекензі, сивоволосий, незграбний чоловік, з добрим обличчям і червоними щоками. — Сподіваюся, що бачу вас при повному здоров’ї. Тубільці сказали мені, що годину тому вистежили два човни з білими людьми, які пливуть річкою, і ми поспішили зустріти вас!

— Я така рада знову побачити білих людей! — вимовила пані — чарівна, витончена на вигляд особа.

Ми зняли капелюхи і назвалися.

— А зараз, ви, напевно, втомилися і зголодніли, панове! — сказав містер Мекензі. — Ходімо! Ми дуже раді вітати вас! Остання біла людина, яка приїхала до нас рік тому, це був Альфонс — ви його побачите!

Ми пішли схилом пагорба, нижню частину якого відгородили і перетворили на сад, повний квітів і городини. У кутках цього саду групувалися грибоподібні будівлі, де жили тубільці, яким протегував містер Мекензі. У центрі саду проклали доріжку, оточену з обох боків рядами помаранчів; вони були посаджені не більше десяти років тому, але в цьому прекрасному кліматі розрослися до неймовірних розмірів і вгиналися від золотистих плодів. Після досить крутого підйому ми підійшли до красивої огорожі, що відокремлювала простір землі в 4 акри із власним садом, будинком, церквою та іншими спорудами містера Мекензі, на самому вершечку горба. І який це був сад! Я завжди любив гарні сади і захоплено плеснув руками, коли побачив сад місіонера. Рядами стояли тут усі найкращі європейські плодові дерева. На вершині пагорба клімат був такий рівний, що всі англійські рослини, дерева, квіти прекрасно росли, були навіть деякі різновиди яблук. Побачили ми суницю, помідори, ще й які! Дині, огірки, всілякі рослини і плоди…