Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 225

О третій годині ми продовжували подорож до заходу сонця, коли зупинялися на нічліг. Якось увечері, приставши до берега, Гуд надумав, за допомогою аскарі, влаштувати загородку з тернових кущів і розкласти вогонь. Я, сер Генрі й Умслопогас, подалися підстрелити що-небудь на вечерю. Це було легко, оскільки на берегах Тани водиться багато всілякої звірини і дичини. Одного разу вночі сер Генрі вбив самку жирафа, у якої мозок із кісток — смакота.

Мені вдалося вбити пару косуль. Іноді ми урізноманітнювали наш стіл, убиваючи гвінейських курей і павичів, або ловили прекрасну рибу, якої повно у Тані.

За три дні з нами сталася неприємна пригода. Ми пристали до берега, за звичаєм, на ночівлю, аж раптом помітили неподалік людську постать, очевидно, нас чекали. Одного погляду вистачило, щоб я впізнав молодого воїна з племені мазаї-ельморен.

Якби я навіть завагався в цьому, то всі сумніви мої розсіялися б від переляканого крику наших ваквафі: “Мазаї!”

Якою дикою, войовничою статурою він був! Я звик до вигляду дикунів, але скажу, що ніколи не бачив обличчя лютішого і жахливішого. Він був величезного зросту, майже як Умслопогас, і красивий, але красою диявола. У правиці він стискав списа п’яти з половиною футів завдовжки, причому тільки клинок мав два з половиною фути. Лівою рукою він тримав великого щита еліпсоподібної форми зі шкури буйвола, на якому були дивні геральдичні написи. На плечах його лежав капюшон із соколиного пір’я, а на шиї надіта смуга бавовняної строкатої тканини. Звичний його одяг із козинячої шкури був зав’язаний вузлом, у вигляді пояса, а на боці стирчав меч, який був уламком сталі, вкладеним у дерев’яні піхви. Найдивовижнішою з усього його вбрання була шапка зі страусового пір’я, яка сходилася біля підборіддя і обіймала обличчя, відтіняючи сатанинський вираз фізіономії дикуна в рамці строкатого пір’я. Біля кісточок теліпалася чорна торочка, а на ногах дзвеніли шпори, з-під яких стирчали жмутки чудового чорного мавпячого волосся.

У такому вбранні стояв мазаї-ельморен, очікуючи на наші піроги. Я не міг розрізнити всіх подробиць його костюма, абсолютно пригнічений загальним враженням і думкою про те, що нам слід робити.

Поки ми розмірковували над власними діями, воїн рушив з місця, махнув на нас списом і зник.

— Еге! — закричав сер Генрі з того човна. — Наш друг, начальник каравану, дотримав свого слова і виказав нас мазаям. Чи безпечно пристати до берега?

Я думав, що це небезпечно, але, з іншого боку, ми не могли нічого зготувати в пірогах, щоб поїсти, а їсти хотілося всім. Нарешті Умслопогас прискорив наше рішення, заявивши, що піде в розвідку, і поповз у чагарник, як змія, а ми залишилися чекати його на воді. За півгодини він повернувся і сказав нам, що ми бачили не мазаї, а просто воїна-дикуна, що він сам вистежив місце, де вони отаборилися, і за деякими ознаками думає, що мазаї вирушили не більше години тому. Воїн, якого ми бачили, був посланий з донесенням про нашу появу. Ми причалили до берега, розташувалися колом, повечеряли і заходилися обговорювати всю небезпеку нашого становища. Насправді, можливо, що поява воїна зовсім не загрожує нам нічим, що він один зі зграї, посланий грабувати і вбивати людей із ворожого племені. Та коли ми пригадали погрози наших носильників і зловісний помах списом у наш бік, справа видалася нам дещо іншою. Одне було безперечно — загін мазаїв стежив за нами і чекав зручної нагоди, сподіваючись напасти на нас.