Читать «Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах» онлайн - страница 15

Саме цієї миті прибув нас рятувати тато, а згодом увійшла Тінина мама. Тато виглядав не надто щасливим.

— Скільки разів я вже визволяв тебе з поліцейської дільниці, Треворе? Ні, навіть не рахуй. І зараз також, звичайно, не винен ані ти, ані Стрілка?

— Чесно, тату, ми не винуваті.

— Ніколи не винуваті, — доволі саркастично буркнув сержант Смаг.

Тато не звертав на нього уваги. Він раптом усвідомив, у якому «чорнушному» стані я перебуваю.

— Що це ти робив? — очманіло спитав він.

— Він у маскарадному костюмі, — пояснив сержант Смаг. — Перебрався на власну тінь. Дуже розумний хід, мушу визнати, — захихотів він.

— Не влаштовуйте тут посміховисько, — зупинив його тато. — Кого ви звинувачуєте у правопорушенні?

Сержант Смаг уїдливо посміхнувся й почав загинати пальці:

— Зараз побачимо: пошкодження державної власності, порушення громадського спокою, заподіяння тілесних ушкоджень, перешкоджання рухові поліцейського автомобіля, організація бунту… — сержант Смаг витримав ефектну паузу, тоді нахилився над столом і закінчив речення, — І ЦЕ ПОКИ ЩО ЛИШЕ СОБАКА.

Стрілка зронила коротке «гав» і ще трохи струсила з себе сажі. Сержант відступив:

— А щодо цих двох, мушу сказати, підбурення до бунту вже є достатньою підставою, щоб загриміти до в’язниці.

Тінина мама ступила крок уперед:

— Пане сержанте, я забираю додому цих двох дітей разом із собакою, бо ні собака, ні діти нікуди не загримлять. Ви можете займатися розслідуванням, а якщо вам треба буде щось від нас, ви знаєте, де нас шукати. До побачення, сержанте.

Тінина мама вивела нас на вулицю.

— Бундючний йолоп, — буркнув спересердя тато. — То що там таке сталося?

Ми з Тіною почали пояснювати.

— Мені в це легко повірити. Чарлі Смаг завжди завдає усім клопоту, — сказала Тінина мама. — Я його навчала, коли йому було чотири-п’ять років. Він уже тоді був баламутом і дотепер не змінився. Його батьки нікого не хочуть слухати. Винен завжди хтось інший, — вона зітхнула: — А що це я чую про зникнення цуценят?

Тож ми мусили розповісти їй усе про цуциків. Тінина мама запитала, чи маємо ми бодай якісь ключі для розгадки.

— Ми тільки знаємо, що їх викрали в парку і що крадій не поніс їх у місто. Сліди на снігу свідчать про те, що він або вона пішли у протилежному напрямку, — пояснила Тіна.

— Туди, де поле для гольфау? — перепитав тато.

— Так.

— Вони тепер можуть бути будь-де, — додав безпорадно тато.

Тінина мама спохмурніла:

— Якби ви поцупили цуценят, де б ви їх заховали?

— Я б їх забрала додому, — сказала Тіна.

— Насамперед: я б їх не поцупив, — наголосив я, натираючи до блиску німб, що засяяв над моєю головою. — Але якби й так, я, мабуть, сховав би їх у якомусь ізольованому місці. Песики гавкають, тож я не хотів би, щоб їх хтось почув.

Тіна засміялася:

— З тебе вийшов би чудовий поліціянт. Мені подобаються чоловіки у формі.

Цього було достатньо, щоб назавжди відбити в мене бажання стати поліцейським! Хоч я все одно збираюся стати дресирувальником. Навчатиму тварин ніколи не тікати геть і не заплутуватися в кілометрових гірляндах із дротів та лампочок. Я навчатиму їх робити КОРИСНІ речі, наприклад, розшукувати людей, засипаних лавинами в парках, або рятувати робітників, що звисають з ліхтарних стовпів, не кажучи вже про вистежування ЗАГУБЛЕНИХ ЦУЦЕНЯТ.