Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 23

— Ось вони… звірюки! — похмуро промовив Громико.

Шум, рев за стіною посилювались, а потім почувся різкий зойк.

— Комусь попало! — пересмикнув плечима хорунжий.

— Власне, комусь, — додав похмуро лейтенант, — або мавпі, або людині!

— Тікати, тікати треба звідси, — схопився князь за голову, — а то я збожеволію!

— Та ви не втечете, — сказав осавул Дзюба, який дивився у вікно, — а ось той молодчик скоро втече. Я говорю про капітана Араканцева. Он він іде по двору з дочкою полковника Батьянова.

— Цей втече! — впевнено підтвердив моряк. — Цей підозрілий тип твердо тримає курс на ост! І чого ради він сюди приперся? Він же сьогодні вільний?

— Тихше, — сказав хорунжий, заглядаючи у прочинені двері. — Вони сюди піднімаються.

Араканцев пропустив Доллі вперед, а потім і сам ступив на поріг курильні.

— Панове, — сухо промовив він, — Долина Григорівна хоче подивитися на сьогоднішнє свято, а заодно і на роботу звірів. Я хочу провести її на верхню галерею. Звідти все видно, і там зовсім безпечно.

Ніхто не відповів, тільки осавул мовчки посторонився, звільняючи двері на верхню галерею. Коли ж Араканцев і Доллі зникли за дверима, він, злорадно посміхаючись, засунув засув.

— Нехай постукають! Бач, наче в театр прийшли!.. Цей Араканцев взагалі веде якусь дивну гру, — злобно хвилюючись, заговорив Громико. — Ну, скажіть, ради чого він влаштувався мавпячим наглядачем? Ми — діло десяте! Німці не пішли, по-перше, тому, що бояться мавп, а по-друге, тому, що пфейферівські робітники застрайкували і ніхто з них не хоче грати ганебну роль страйколома. Ми ж у таких випадках — надійна затичка! Але він, він чого тут?

— Справді, дивно, — промовив осавул. — І чого він в Совдепію не йде? Там йому готовий і стіл, і дім.

— Панове, — крикнув раптом князь, — сюди йде сам шевальє д’ендюстрі Пфейфер, а з ним юрма якихось типів.

— Бабусина гвардія, по місцях! — гаркнув осавул, вилітаючи першим з курильні.

— Свистіти всіх наверх! Аврал! — шмигнув за ним Громико.

Решта вискочили мовчки.

— Панове, я зустрічаю вас сьогодні тут не тільки як дорогих гостей, — торохтів Товстий Фрідріх, від збудження червоний, мов варений буряк, — але і як моїх друзів та однодумців. Ваша присутність дає мені нові сили для трудної роботи і вселяє віру в нашу остаточну перемогу на благо суспільства.

«Однодумці та друзі» йшли за Пфейфером боязким табунком. Мабуть, багато хто з них уже шкодував, що наважився на таку безумну екскурсію. Рев звірів, який глухо доносився звідкись знизу, примушував їх час від часу щулитись. Першим крокував високий худий генерал, вкритий сивиною, — він прославився розгромом двох французьких армій під час світової війни. Другим ішов огрядний і рум’яний пастор. За сутаною, мов дитина за материною спідницею, дріботів омоноклений крамольний член рейхстагу. Він майже нічого не чув і не бачив. За ними посувалася купка експертів, журналістів й фотографів.

— Прошу сюди, панове, — сказав Пфейфер, виводячи гостей на металеву площадку, що височіла над цехом. — Звідси нам буде все видно. З вашого дозволу, починаю! — театрально вклонився він і, перехилившись через поручні, зробив якийсь знак наглядачам, які вишикувались унизу.