Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 22
Михайло Зуєв-Ординець
— Але що треба зробити для того, щоб збунтувати мавп? — крикнув Араканцев.
— Це знає тільки тато! Я лише Гамі можу нацькувати на будь-яку людину. Але…
— Ніяких «але», Доллі! Невже ти відмовишся допомогти нам?
— А хіба я це сказала, Андрію? Ні, я хочу жити трудовим і корисним для суспільства життям, що ґрунтується на повазі до праці ближнього. Але ось що я хотіла сказати. Тато тоді ж додав, що після такого бунту мавпи вже назавжди перестають коритися. Коли вони раз напали на людину, то знову перетворюються в диких звірів, особливо небезпечних для людей. І ніяка нова дресировка вже не допоможе.
— Тим краще, Доллі! Значить, уся ця бісова машинка буде зламана раз і назавжди! Можливо, це витверезить і твого батька. Ми повеземо тоді його в Радянський Союз. Там його геніальний мозок більш потрібний, ніж тут. Доллі, узнай цей спосіб і скажи нам!..
9. Мавпячий цех
Їх було двоє, здорових, плечистих молодців, які зустрілися в курильній кімнаті наглядачів.
— А-а, всевеселому війську Донському привіт! — вигукнув пустотливо один.
— Щирій, рідній матері Кубані шана! — пробасив у відповідь другий.
— Як живете, осавуле?
— Як бачите, хорунжий!
— Бачу, бачу! — сказав хорунжий, оглядаючи незвичайний костюм осавула: шкіряні ковбойські штани, куртку з ще товстішої шкіри-бурака, схожу на лати ландскнехта, і головний убір щось середнє між шоломом водолаза і сітчастою маскою фехтувальника. Такий самий костюм був і на хорунжому. В руках вони тримали довгі батоги, схожі на циркові шембар’єри, але з шкіри бегемота і з свинцевими пластинками на кінцях. У довгих кобурах на поясах теліпалися автоматичні крупнокаліберні кольти.
— Бачу, бачу, — повторив хорунжий, хитаючи головою. — Діло наше яман! А-а, лейбгвардії кінному! — вигукнув він, побачивши третього наглядача, який увійшов у курильню. — Ну, як справи, князю?
— Як завжди! — відповів кінногвардієць, кидаючи на лаву шкіряні краги, батіг і відкидаючи дротяну маску. — Почуваю себе чудово, як ведмідь на бороні!
— Ось іде лейтенант Громико, — сказав хорунжий. — Як завжди, забинтований. Знову йому влетіло від підлеглих.
— О, лейтенант Громико піде далеко! — промовив князь. — Він так жорстоко б’є їх.
— Піде далеко, — погодився осавул, — якщо йому раніше якась енергійна горила не зверне голови.
Ввійшов шкутильгаючи моряк і, тихо застогнавши, сів на лаву.
— Послухайте, любий, — звернувся до нього князь. — Ви дуже жорстоко поводитеся з тваринами. Це…
— Що це? — грубо перебив його лейтенант. — Може, ви вчитимете мене, як поводитись з цими довгорукими, довгозубими дияволами?
Князь рвучко повернувся, але нічого не сказав. Його увагу привернув глухий рев, який пролунав десь близько за стіною.