Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 25

— Доллі, прошу тебе! — благаюче промовив Араканцев. — Бачиш, вони тепер усі внизу. Нацькуй на них хоча б самого Гамількара! Зіпсуй їм свято. Пострахай цю наволоч!

— Не проси, Андрію, — відповіла дівчина. — Будь благорозумний. Ради тимчасового дешевого ефекту не зменшуй шансів на остаточну перемогу!

Пфейфер вів гостей між рядами мавп. Він цілком увійшов у свою роль, говорив легко і натхненно. Гості слухали надзвичайно уважно, нагороджуючи його дотепи дружним, хоч і не досить гучним сміхом.

— Тепер ви впевнились, панове, — сказав він, — що ми незабаром зможемо обійтися без цих бунтарів-робітників. Непогано ми влаштувалися, га?

Гості помітно осміліли. Генерал випробовував витримку і дисциплінованість мавп, підносячи до самого їх носа заздалегідь заготовлене гроно винограду. Але жоден з чотирируких робітників не спокусився. Вони тільки проводжали мучителя поглядом, сповненим німого докору, туги і нерозуміння.

— Ловко! — крякнув полководець. — Просто не фабрика, а… звіринець!

Пфейфер, не зрозумівши цієї двозначної похвали, задоволений, вклонився.

Пастор розчулився і осипав мавп хресними знаками.

Пожвавилась навіть руїна з рейхстагу. Приклавши монокль, гість низько схилився до величезної горили. Стурбована такою увагою, мавпа, не відриваючись од роботи, дала коліном у зад особи.

— Га? Що? Чудово! — задоволено промовила особа.

Пфейфер повернувся раптом обличчям до гостей і, хитро прищуливши око, вигукнув:

— На десерт, так би мовити, я розкрию вам одну таємницю. Мене запитували тисячу разів, у чиїй голові народилась ця блискуча ідея, — обвів Пфейфер широким жестом цех. — Я приховував ім’я автора, але тепер не вважаю за потрібне більше мовчати. Це один росіянин, з розряду напівбожевільних, характерних для Росії! Але ж ви знаєте, панове, що твереза німецька голова здатна витягнути доцільне навіть з напівбожевільного! Автора «мавпячого цеху» немає на нашому святі. Я нікуди не випускаю його з острова Нейверн, бо в усіх цих росіян, так би мовити, пожежа в голові! Не можна знати сьогодні, що вони зроблять завтра. А полковник Батьянов — особливий самодур. Він не менш небезпечний, ніж ось ці звірі, його учні!

Журналісти шанобливо хихикали, поспішно записуючи в блокноти дотепи патрона.

— Доллі, невже ти стерпиш і це? — сказав Араканцев. — Невже дозволиш глузувати з свого батька? Нацькуй же Гамі на цю товсту тварюку Пфейфера! Відомсти, Доллі!

— Так, це вже занадто! — відповіла дівчина і мертвотно зблідла. — Добре! Я зараз спробую, — вона пішла до поручнів галереї і, скрикнувши, враз відсахнулася.

— Що з тобою, Доллі? — кинувся до неї Араканцев.

— Не можу! Там… батько!

Батьянов був страшний. З скуйовдженою сивою гривою, з схвильованими палаючими очима, він скидався на розлютованого лева.

— Пане Батьянов! — гукнув злякано Пфейфер, відчувши недобре. — Що вам тут треба? Ваше місце в Нейверні!

— Досить наказувати! — дико закричав Батьянов. — Я вам більше не слуга! Я довго і чесно працював на вас, а тепер зась! Так, кінець, пане Дендено, майстер на всі руки аж до шахрайства!