Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 21

— Які думки?

— Вибач, Доллі, але мені починає здаватись, що я погано знаю тебе. У нас починається боротьба, запекла боротьба. В цій боротьбі і ти колись хотіла взяти участь. А тепер ми бачимо, що ти однією ногою в таборі наших ворогів. Не треба хвилюватися, Доллі. Я не звинувачую тебе, винне виховання. В таких сім’ях, як твоя, навмисне затягують дитинство, оберігаючи від життєвих протягів. Тому ти і зараз ще дитина: що говорить тобі суха, нудна фраза — «класова боротьба»?..

— Чого ти хочеш від мене, Андрію?

— Я говорив про це вже кілька разів. Умов батька покинути цю брудну роботу.

— Не може! Я говорила з ним і більш різко. Я спитала, як він міг погодитися працювати заради темних, підлих інтересів Пфейфера. Він опустив голову і тільки відповів: «Ми бідні, моя дівчинко, а я вже старий…» Він був такий нещасний у цю мить. Крім того, він завжди посилається на те, що його робота має велику цінність з суто наукового погляду.

— Але як він не розуміє, що і суто наукова праця, коли її повернути іншим боком, може завдати суспільству тільки шкоди? Ти знизуєш плечима? Він непохитний? Добре, спробуємо ще один засіб. У мене на нього є деяка надія. Дістань ось із цієї кишені конверт.

— А чому в тебе перев’язана рука?

— Це робота твого Гамі. До нього єдиного з усього стада я не рискую навіть наблизитись. Відразу ж пускає в хід зуби або руки. Не може забути, що я вислизнув з його лап тоді, - пам’ятаєш, у Вермоні? Дякую! Ось тепер дивись — у конверті лише чотири карти. Не дивуйся, але вся справа у фраку. Так, так, у фраку! Днями позичив його приятелю, одержую від нього на другий день ці чотири карти. Він знайшов їх у кишені фрака. Довго я сушив голову, як вони могли потрапити до мене. Адже я карт за все життя в руки не брав. Почав пригадувати, коли і де я був останній раз у фраку. Згадав: у Вермоні, в казино «Рітца». Тоді все стало ясно. Ці карти загубив Пфейфер, а я їх підняв. Пам’ятаєш, коли він грав з твоїм батьком? Надзвичайне хвилювання твого батька за грою, надзвичайно стурбований вигляд його після програшу — все це свідчить про те, що того разу була не проста, буденна гра.

— О, так, так! Після того випадку батько вже не грав! Хіба це не дивно?

— Ну, ось бачиш! Усе свідчить про те, що за цією грою крилось щось серйозніше. А тому я хочу переслати ці чотири карти Григорію Миколайовичу.

— Навіщо?

— Вони краплені!

— Що ти кажеш? Яка підлість, який бруд!

— Що ти хочеш від Пфейфера? Все його життя, вся його діяльність — це суцільна гра крапленими картами. Побачимо, яке враження справить на твого батька це відкриття.

— А якщо ніякого?

— Тоді справа за тобою. Ти, користуючись довір’ям батька, постараєшся бути частим гостем на острові Нейверні, вивчиш усі деталі дресировки, а головне, спосіб, яким можна збунтувати рабів-мавп.

— Мені здається, — нерішуче почала Доллі, - я дещо знаю про цей спосіб. Якось випадково тато розкрив мені одну з таємниць дресировки. Це було на тому тижні. Пфейфер чимось роздратував тата, і він, приїхавши додому, вилив переді мною всю свою злість: «Ця товста тварюка забувається! — кричав тато. — Він думає, що загнав мене в пастку, що я весь у його руках! Ох, помиляється! Досить мені захотіти, і вся дивізія звірів збунтується. За моїм наказом мавпи кинуться на людей. І нехай Товстий Фрідрїх остерігається, інакше я піду на це».