Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 17

З своєї схованки Араканцев бачив тільки одну майже голу стіну кабінету. По ній проповзла тінь. Араканцев насторожився, адже по тіні можна буде пізнати, хто в кабінеті. Ось тінь знову лягла на стіну. Араканцев придивився, і серце його забилося судорожними поштовхами. Він побачив на стіні силует широких обвислих плечей та голови, величезної, але короткої і наче сплюснутої спереду назад. Ніхто з людей, навіть найпотворніший дегенерат, ідіот і кретин, не міг мати такого черепа. На стіні відбилася голова мавпи.

Араканцев відсунувся далі за портьєру, неначе це могло врятувати його. Вперше в житті він розгубився, не знаючи, що робити, чи приготуватися до одчайдушного захисту, чи спробувати владнати справу мирно.

У цю мить він почув тихий, ніби людський голос.

— Гик, гик! Вук, вук! — здивовано верещав хтось в кабінеті.

Араканцев інстинктивно зрозумів, що мавпа почула його присутність. Услід за цим важкі кроки почали наближатись і хтось з силою потягнув портьєру. Араканцев з диким відчаєм теж учепився за оксамитові складки. Але той, ще невидимий, виявився вдесятеро дужчим. Араканцев поступився, заплющивши очі.

— Гик, гик! Вук, вук! — знову, але вже з іншими, тривожними інтонаціями прозвучало над самим його вухом.

Араканцев, мов дитина, що навіть і в темній кімнаті заплющує очі перед невідомим страхом, стиснув повіки.

— Гик, гик! Вук, вук!.. — І холодні пальці торкнулися його обличчя.

Араканцев скрикнув, відступив назад, мало не видавив шибку у вікні і відкрив очі.

Орангутанг стояв так близько, що Араканцев міг роздивитися до найменших подробиць його широке, плоске лице, закруглені, майже людські вуха, бігаючі, але не моргаючі очі і обвисле черево.

Дивне відчуття викликає у нас вигляд мавпи, особливо людиноподібної. В цьому досить складному почутті переплітаються і бридливість, і легкий страх, і хвороблива цікавість, яку ми відчуваємо іноді до трупа, і жалість, і несвідома туга. Нас відштовхує ця потворна карикатура на людину і разом з тим притягує, дивно притягує. Чи не говорить це справді почуття близької спорідненості, яке сягає корінням у темну безодню тисячоліть? Чи не перекликаються мовчки, коли мавпа і людина дивляться одне на одного, стародавні, приглушені віками голоси, що при першій можливості знов і знов відгукуються в цих двох до жаху схожих істотах?..

Саме таке почуття охопило спочатку Араканцева, коли він побачив Гамількара. Страху не було, його заглушила цікавість. Страх прийшов уже потім, налетів темним, задушливим шквалом; скоряючись йому, Араканцев рвонувся вперед. Але орангутанг ледве помітним рухом ліктя відкинув його знову до вікна.

Араканцев намагався взяти себе в руки. Спочатку треба було з’ясувати, які наміри в мавпи.

Хто знає, що за жахні бажання крилися в темній свідомості орангутанга, але зовні він був зовсім спокійний. З холодною байдужістю дивився поверх голови Араканцева; руки його, довгі, з буграми м’язів, були опущені і торкалися пальцями литок ніг. Тільки здригання верхньої зморшкуватої губи, яка оголяла жовті собачі ікла, свідчили, що орангутанг усе чує, все бачить і кожен його нерв насторожі.