Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 203

— Замовкніть! — гримнув на неї Вадим.

— Вона не винна! — кричала Настя. — Я відчула, серце не бреше! Прийшло горе!

— Повертаємось назад! — дав команду охоронець.

Вадиму вдалося завести Настю в автобус. Вона притислася до нього і ридма ридала цілу дорогу. Їй викликали лікаря, яка одразу поставила діагноз «Нерви!», накапала у склянку з водою крапель і дала їх Насті.

Усю ніч Настя тихо схлипувала, дорікаючи Вадимові, що він їй не вірить.

— Ну звідки ти можеш знати, що з рідними трапилося лихо? — спитав він пошепки.

— Не знаю, — відповіла Настя, — але біда прийшла саме тоді, коли гучно гримнуло. Усередині похололо, і я відчула, що звідти вирвали щось дуже дороге й рідне.

— Не накручуй себе. Усе буде добре.

— Уже не буде, — тяжко зітхнула вона і знову невтішно заплакала.

Розділ 103

У свіжій вирві від розірваного снаряда лежала, стікаючи кров’ю, сестра Геннадія Іванна. В одній руці вона тримала брудну білу хустинку, другу руку притискала до рани на животі.

— Генику! — посміхнулася.

Він присів біля дівчини, поклав її голову собі на коліна. Радісний вираз на її обличчі змінився гримасою болю.

— Зараз тобі допоможу! — сказав Геннадій, дістаючи бинт та джгут.

Він обережно відвів руку дівчини, оглядаючи рану, й одразу відкинув джгут, почав розпаковувати бинт.

— Потерпи трішки, я швидко, я зараз, — говорив поспіхом.

— Боляче, — прохрипіла дівчина. — Дуже болить.

— Зараз переболить.

Геник склав бинт у кілька шарів і приклав до рани, кров юшила на всі боки. Сестрі розпанахало живіт точнісінько так, як колись Льончику. Трагедія не повинна повторитися, він має врятувати сестру!

Геннадій обережно взяв її на руки, посміхнувся:

— Тримайся, сестричко, наші медики тебе врятують.

Іванна обхопила брата за шию. Він відчув, як тремтить від болю її тіло, які слабкі її руки, і майже побіг.

— Як добре, що я тебе зустріла, — важко дихаючи, промовила впівголоса. — Ти… як у дитинстві, завжди… мені допомагав.

— Іванко, помовчи, побережи сили, — сказав він, відхекуючись, — усе буде добре, я тобі обіцяю.

Його ноги вгрузали в проталини, він спотикався, а дорога здавалася нескінченною. Ось і посадка. За нею — поле, а потім — село. Там порятунок, там його побратими. Швидше! Геник необережно ступив, перечепився через зламану гілку і мало не впав.

— Генику…

— Вибач, — сказав він, помітивши, як від болю перекосилося лице сестри. — Потерпи ще трішки.

— Зупинись.

— Не вигадуй, я витримаю. Головне, ти…

— Прошу тебе, Генику, — голос Іванки став ще слабшим.

— Лише одну хвилинку, — сказав він, опускаючи дівчину на землю.

— Посидь зі мною… як колись… коли ми були маленькі, — попросила сестра.

Кожне слово давалося їй з болем. Геннадій присів поруч, поклав її голову собі на коліна, провів долонею по обличчю, витираючи бруд.

— Замазура, — сказав він і тихо посміхнувся.

— Я завжди була якась неправильна, — промовила дівчина. — Ти молодець, у тебе і на столику, і в шафі, і в житті все було в порядку. А я завжди була незграбою і… нещасливою.

— Не вигадуй. Зараз підемо, я трохи перепочив.

Геннадій хотів підвестися, але дівчина притримала його. Її рука з тремтячими пальцями була холодна.