Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 204

— Прошу тебе, — промовила Іванка стиха, — не треба поспішати. Хочу тобі дещо розповісти.

— Потім, сестричко, потім поговоримо, ще буде час поплескати язиками, — спробував він перевести розмову на жарт.

— Я… відчуваю, що можу не встигнути…

— Встигнемо! Обіцяю!

— Не треба, Генику, час спливає, а ти повинен знати… — Іванка закашлялась, і тоненька цівка крові потекла з куточка губ. — Мовчи і слухай. Добре?

— Так, — кивнув.

— Усі люди помиляються, але я зробила величезну помилку.

— Іванко, не час про це говорити.

— Мовчи. Я справді повірила в нове й щасливе життя. Чому? Бо була наївна і дурна… Така вже вродилася. Втім, не в тому річ… Коли виїхала в Росію, то одразу ж пересіла на інший автобус і повернулася у Луганськ, щоб воювати далі.

— Але ж ти телефонувала з Росії, — нагадав Геник.

— Так, щоб мамі та батьку було спокійніше, — пояснила дівчина. — Іноді туди їздила, щоб подзвонити. Місяць тому я дізналася, що вагітна.

— Ти… вагітна?!

— Була.

На обличчі дівчини майнула гірка посмішка.

— Ті, за кого я ладна була віддати життя, щойно вбили мою дитину.

— Іванко…

— Мовчи і слухай. Лише тоді, коли відчула всередині нове життя, усвідомила, яка ця війна безглузда і жахлива… І я зрозуміла маму, її хвилювання, весь біль і відчай на собі…

Дівчина замовкла і важко дихала. Геник з жахом дивився на пляму крові, що швидко розросталася, забарвлюючи залишки снігу під тілом сестри. Дівчина стулила повіки, і Геник торкнувся долонею її обличчя.

— Усе добре, братику, — промовила Іванка і продовжила: — Я вирішила повернутися додому, впасти до ніг мами і просити вибачення… Хотіла, щоб вона виростила мою дитину, поки я буду у в’язниці, але мене не відпускали… Я чекала слушної нагоди і… ось… зустріла тебе. А вони вбили мою дитину. Знаєш, у мене був хлопчик — я це відчула і навіть придумала йому ім’я.

— Яке? — спитав Геннадій, ковтаючи грудку, яка застрягла в горлі.

— Іванко.

— Гарне ім’я.

— Так, але кляті сєпари влучили мені в живіт і вбили Іванка.

— Сестричко, ми зараз підемо, тобі допоможуть і ти ще народиш не одного хлопчика.

— Облиш, Генику. Я все розумію. Не розповідай мамі про те… про… що я її обманювала і воювала. Скажи, що все зрозуміла і поверталася до неї попуткою… з покаянням… з Росії, вона потрапила під обстріли… Добре?

— Так.

— А ще не кажи про мою вагітність. Нехай у її пам’яті я залишусь… А, все одно вона мені не пробачить.

— Мама все пробачить, ти ж знаєш, що вона добра.

— Так, у нас найкраща мама… Мені так шкода, що завдала їй стільки болю… Бережи її й себе збережи хоча б для неї.

— Гаразд.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Обніми мене, — попросила дівчина.

Геннадій лагідно обійняв дівчину. Так вона не бачила його обличчя, яке оросилося сльозами.

— Я так хочу до мами… Пригорнутися до неї… Мені так холодно… і вже не боляче. Справді, зовсім не боляче, лише дуже хочеться… спати…

— Не треба спати, сестричко. — Геннадій злегка струснув дівчину. — Ми всі виходимо з дому, щоб туди повернутися, ти також повернешся, зустрінешся з мамою…

— Не всі повертаються, — прошепотіла.