Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 186

До Геннадія підійшла медсестра, повненька жіночка, чимось схожа на тітку Алісу, протерла вологою марлею лице.

— У тебе є батьки? — спитала по-материнськи лагідно.

— Є.

— А дівчина?

— Так.

— Давай зараз зателефонуємо твоїм рідним.

— Не треба.

— Ти повинен розуміти, що з тобою все може трапитися, а батьки хвилюватимуться. Подумай про них.

— Добре, але в мене нема мобільника.

Жінка дістала з кишені телефон, попросила продиктувати номер.

— З таким абонентом нема зв’язку, — сказала. — Давай ще номер.

— Я не знаю номер батька, лише Улі, моєї дівчини.

— То давай їй подзвонимо.

— Спитайте від мого імені, як вона почувається, — попросив Геннадій. — Уля також у госпіталі, у Харкові, — пояснив він. — Тільки не говоріть, будь ласка, де саме я зараз, і попросіть поки не сповіщати рідних про моє поранення — я сам… потім.

— Як скажеш, — знизала плечима жінка, — диктуй номер.

Медсестра зробила все, як просив Геннадій. З короткої розмови він дізнався, що Уля має поранення руки, що йде на поправку. Дівчина просила дати номер Геника, але жінка сказала, що він поки що не має телефону і незабаром сам подзвонить.

— Точно подзвониш? — спитала жінка, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо залишуся з ногою і живий, — відповів Геннадій. — Я не дам відрізати ногу, так і передайте лікарю.

— Дурненький, — зітхнула жінка.

У Гени знову зашуміло, загуло, запекло в голові, навколишній світ почав швидко зникати в темряві. Як крізь воду, до нього донеслися слова лікаря та медсестри:

— Що він тут наговорив?

— Сказав, що не дає своєї згоди на ампутацію.

— Терміново готуйте його до операції!

Розділ 95

Настя закінчила прибирання в усіх кабінетах, залишалися тільки коридор і кабінет Філіна. Зазвичай вона мила підлогу в коридорі в останню чергу, але цього дня Філін як навмисно до самого вечора не виходив зі свого кабінету. Настя не ризикнула зайти туди, тому поміняла воду у відрі, начепила на дерев’яну швабру ганчірку і, не поспішаючи, почала тягати її підлогою коридору. Час від часу вона кидала погляди на кабінет, де засів Філін, але чоловік, схоже, й не збирався покидати робоче місце. Настя закінчила мити, день збігав до кінця, тож вибору не мала. Вона постукала, почула: «Заходьте!» й обережно прочинила двері. Одразу ж у вічі кинувся синьо-жовтий прапор на підлозі, з відбитками брудного взуття. Вона не наступила на нього, обережно обійшла, поставила відро і вологою ганчіркою взялася протирати полиці в книжковій шафі. Філін сидів у шкіряному кріслі за столом. Настя спиною відчувала його погляд. Вирячкуваті очі пронизували її тіло, наче спицями, знущаючись, повільно й боляче. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона обережно переклала з місця на місце паперову теку.