Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 46

Старший диспетчер перезирнувся з операторами і зафіксував час: таймфаг доносить вісті практично миттєво, спалах же світла мав досягти орбіти Марса лише через тринадцять хвилин.

— “Полюс”, повторіть інформацію і дайте точні координати спалаху, — наполягав диспетчер. — Що вас непокоїть? І чому для перевірки вам знадобилася система СПАС?

Обсерваторія мовчала. Двічі, й тричі, й уп’яте повторив виклик оператор, однак відповіді так і не було.

— Дивина! — губився в здогадах диспетчер, колишній працівник аварійного патруля. — Чого б йому мовчати? І чого б йому взагалі зчиняти тривогу? Що він там побачив у сузір’ї Трикутника? Доведеться потурбувати декого з давніх знайомих, не подобається мені все це…

І він зв’язався з відділом УАРС на Землі.

Станіслав збирався лягати спати, коли пролунав сигнал виклику. Віконце універсального годинника, заховане в товщу стіни, показало дев’яту годину тридцять сім хвилин за середньосонячним часом, на Сахаліні ж, де жила родина Томахів, наставала дванадцята ночі.

“Гнат ще сидить на СПАСі, — подумалося Станіславу. — Нічого, думаю, це йому буде корисно… Хто ж дзвонить?”

Поглянувши на дружину — чи не прокинулась? — він пройшов у іншу кімнату й увімкнув віом.

— Слухаю.

Знудьгувавшись од чекання, молодий диспетчер стрепенувся й одним подихом випалив:

— Вибачте, Станіславе, щойно одержано повідомлення з Фобоса. Обсерваторія “Полюс” зафіксувала яскравий спалах з незвичайним спектром у квадраті Трикутника з галактичними координатами: плюс двадцять три сорок сім, мінус дев’ятнадцять тридцять дев’ять. Але більше на виклики не відповідає.

— Сигнал SOS?

— Ні, диспетчер фобоської станції сигналу тривоги не приймав.

— Тоді чому ви звертаєтесь до мене? Є відділ контролю…

— Диспетчер просив знайти вас особисто.

— Он як? — Томах зметнув брови. — Хто ж цей диспетчер?

— Станіслав Грєхов.

— Грєхов? — Томах замислився, очі його посуворішали. — Цікаво… А що СПАСи?

— Планетарні й станції простору всіх поясів “відчувають вакуум”.

“Відчувати вакуум” на жаргоні рятувальників означало — не чути нічого.

— Цікаво, — повторив Томах, подумки прощаючись з відпочинком. — Зв’яжіться з Богдановим і повідомте всі СПАСи внутрішньої зони про спалах. Я буду за півгодини.

— Богданова вже попереджено, — відповів диспетчер. — Він сказав, що все це дуже схоже на ознаки цунамі… Що він хотів цим сказати, я не знаю.

Томах вимкнув зв’язок, досадуючи на недосвідченість і балакучість молодого чергового, і повторив про себе: “Ознаки цунамі… Що ж тут незрозумілого?”

Він мерщій вивів з ангара швидколіт, зірвав, як колись Богданов, обмежувач швидкості й увімкнув форсаж.

Станіславу треба було перетнути Татарську протоку і досягти Хабаровська, біля якого розміщувалася одна з поки що небагатьох ТФ-станцій Приморського краю. Швидколіт устиг подолати приблизно половину цієї відстані, коли на крихітній панелі автоводія спалахнув червоний вогник і задзижчав попереджувальний сигнал.

Томах натиснув на важілець, і в кабіну швидкольота увірвався сердитий чоловічий голос: