Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 4

— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — окликнула вона приємним дзвінким голоском — точно свіжий струмок полився на Степанову душу.

— Чекай, Софіє, зараз прийду! — гукнуло у відповідь дівча років десяти, яке колихалось на гойдалці.

Панянка постояла у вікні, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла.

Софія… Яке ж славне ім’я!

Степан провів поглядом дівчинку, яка зіскочила з гойдалки й побігла, весело підстрибуючи, додому. Замріяно потупцявши ще якийсь час під деревом і згадавши нарешті про справи, він пішов своєю дорогою.

Направду, справ він мав цілу купу: статтю про будівництво електростанції треба здати редактору до кінця робочого дня. А писати її він ще й не починав, хоч був на будівництві кілька днів тому. Окрім того, мусить забігти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обіцяв йому дати можливість послухати одну з його доповідей. Теми, які підіймав у своїх працях Конопенко, Степана хвилювали. Він хотів узяти інтерв’ю в професора й розлого написати про його діяльність. І хоч такого завдання Степанові редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Він був переконаний, що тема збереження довкілля завжди актуальна й потрібна. А цими днями до Львова приїздить Іван Франко, буде лекцію читати. Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.

Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими. Повернувшись додому пізно ввечері, він не мав спокою до самої ночі.

Наступного дня, прогулюючись так само по обіді з другом Яковом, потягнув його до тієї вулиці: а раптом вона знов музикує? Та другові про свої наміри й бажання нічого не сказав.

— Хто тут мешкає? — сповільнивши ходу, ніби між іншим, спитався він у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявої красуні.

— Знатне польське сімейство. Ти повинен знати графа Полонського — він політикою надто захопився останнім часом, про нього чути на кожному кроці.

— Так-так, справді, знаю! — Парубок згадав, як нещодавно писав про цього політика-початківця коротку замітку в розділ новин.

— А дочки їхні — такі кралі, що світ не бачив! — завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана. — А чому це ти питаєшся?

Степан, не зводячи очей із зачиненого вікна, лиш зітхнув.

— Що, невже втрапив під чари? — лукаво всміхнувся Яків.

— Он же вона! Богиня… — Його обличчя просвітліло, а очі прикипіли до юної красуні, яка сиділа на лавці в тіні розлогого клена, читаючи книжку. — Я мушу з нею познайомитися!

— Не знаю, не знаю, друже, що тобі на то сказати, — хмикнув Яків. — Вона така горда й непідступна… Якщо раптом обдарує тебе крижаним поглядом — то вже буде тобі щастя. А про більше — годі й мріяти!