Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 5

Степан спинився й продовжував зачаровано дивитися на панянку, котра, не помічаючи за парканом юнаків, уважно читала книжку.

— Облиш, друже! Ходімо звідси, а то ще подумають щось недобре про нас!

— Вона буде моєю! — тихо, але впевнено мовив той, не відриваючи свого погляду від кралі.

Яків жалісливо глянув на друга.

— Точно закохався… От же ж халепа так халепа… — співчутливо закивав головою. — Ходімо вже! — Він узяв за плечі Степана й потягнув його за собою.

Уже наступного вечора Степан пішов до будинку Полонських сам. Він жадав бачити Софію. Її образ увесь час бовванів перед його очима, думки про неї не давали спокою. Таке з ним було вперше. Звісно, йому й раніше подобались панянки, він полюбляв залицятися до них, запрошував на каву, на підвечірні дефіляди, але швидко забував не лише їхні імена, а й їх самих. Жодна з них не торкала його душу. Але Софія… Вона була якоюсь винятковою. З першого погляду вона оселилася в його серці, і він розумів, що це навік. Відчував це. Зовсім не думав про те, що її родина знатного роду, а він — такий собі посередній міщанин із не вельми бездоганною репутацією. Йому було байдуже, — аби лиш одним оком глянути на неї, помилуватися, почути її голос та музику, яку творять її ніжні пальчики. Софія… Це ім’я солодким медом лилось його вустами, і він повторював його знов і знов…

На подвір’ї було порожньо, вікно — зачинене. Парубок спинивсь під деревом і пильно роздивлявся між залізні пруття паркану, очікуючи побачити панянку чи ж почути її голос. Того вечора не пощастило: довго стояв, аж доки перехожі не почали позиркувати на нього з підозрою, та й сусіди могли подумати бозна-що, тож він мусив піти. Наступного — знову зачаровано слухав, як Софія музикувала на фортепіано, водночас міркуючи, як привернути її увагу до своєї персони. Думав, утім, так нічого й не надумав. Тому бідняці нічого не лишилось, як чекати слушного випадку.

І він таки трапивсь! То було кілька днів по тому, у суботу. Він, як завше, простував до будинку Софії і раптом побачив ЇЇ — вона йшла просто йому назустріч! З нею була молодша сестра, котра тримала її попід руку. Ховаючись від сонця під білосніжною парасолькою, вони весело гомоніли про щось і заливалися безтурботним сміхом. То був дарунок з небес!

Степан зупинивсь і не зводив очей із юної Софії, котра поступом Богині плавно прямувала — наче линула — тротуаром. Її витке волосся блищало на сонці, мов шовк, а рум’янець вогнем палахкотів на її білому личку, гармоніюючи з яскраво-червоною квіткою, прикріпленою до сліпуче-білосніжного капелюшка.

Вона відчула його пильний погляд і глянула на нього своїми великими синіми очима, сповненими крижаного осуду. Та вже наступної миті лід у погляді відтанув — мабуть, від пристрасті, що палала в його очах.

Парубок зняв капелюх і поважно кивнув їй, шанобливо схиливши голову й не відводячи від неї очей. Ліву руку він тримав поза спиною, праву ж притулив до грудей, у яких шалено калатало серце. Вона зніяковіло відвела свій погляд униз, на бруківку, й пришвидшила ходу.