Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 3

Алла Рогашко

Розділ I

Львів. 1891 рік

Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серці так раптово й неждано, як грім серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обіді він викроїв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяє! Поволі чимчикував вуличками міста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарівну музику, що линула десь звіддалік. Хтось виконував на фортепіано Шопена. Степан забув про все на світі: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись із пам’яті проблеми, які діймали його останнім часом, — і щодуху помчав до тієї вулиці, звідки линула музика.

Він підійшов ближче, до самого паркану, за котрим височів невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою і щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вікон другого поверху було прочинене, і саме звідти лунала музика.

Парубок став у тіні дерева, заплющив очі й з насолодою поринув у дивовижні мелодії, що відтворювались клавішами інструмента. Він обожнював музику: коли слухав її, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодаті, понад усім земним і несуттєвим.

То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка — трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук.

Степан не може сказати точно, скільки там пробув — здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить!

Немов у відповідь на благання його серця, вікно розчинилось навстіж, і в ньому з’явилась юна особа жіночої статі років сімнадцяти у світло-блакитному вбранні. Лиш тільки він глянув на неї — серце защемило так, наче в нього справді влучила стріла Амура.

Це була така краля! Справжня Богиня краси! Її чорні, як смола, локони гойдалися від кожного поруху, наче натягнені пружини, обличчя палахкотіло якимось винятковим світлом, здавалось, найясніша зоря спустилась з небес, аби осяяти її образ.

Степан зачаровано дивився на кралю, і серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.