Читать «Осіннє Рондо місячної ночі» онлайн - страница 6

Тієї миті Степан відчув: вони будуть разом. І відчуття це було настільки переконливим, що сумніви, котрі й були заховані десь глибоко в його серці, миттю розвіялись. Її погляд був таким проникливим і красномовним! Тим поглядом вона неначе відхилила перед ним свою душу, водночас доторкнувшись його душі. І хоч тривало це якусь неповну хвильку, для парубка це було цілою вічністю. У душі зародилось щось, що, здавалось, здатне перевернути весь світ, щоб прихилити його до її ніг.

Це було Кохання.

Степан дививсь услід Софії, і гаряча хвиля міцно огортала все його єство. Вони будуть разом!!! Тепер він точно це знає!

***

Чарівна фортепіанна музика линула плавно і спокійно, водночас занурюючи у вир пристрасті. Софія, заплющивши очі, виконувала Шопена. Вона любила музику Шопена, яка породжувала в її серці якийсь непояснимий, нестримний трепет.

Останніх кілька днів її переповнювало дивне відчуття, ніби ось-ось, зовсім скоро, у її серці оселиться щось таке незвичайно-незрівнянне, сильне, незгасне. Вона не знала достеменно, звідки в неї таке відчуття, але була впевнена, що серце її не зраджує.

Здавалось, нещодавно в її житті все було якось просто й безтурботно, та якоїсь миті у грудях защемило і вона з трепетом почала чекати цих хвилюючих змін. Може, то весна так вплинула на неї? Весна — це ж так чудесно! Усе навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє. Ось і в душі її щось неначе пробудилось. Вона розкрилась і заспівала… Так. Усе це весна!

Завершивши твір, вона зіскочила зі стільця й розчинила настіж вікно. Легкий вітерець оповив її обличчя теплою свіжістю. Усміхнулась. Як добре!

— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — гукнула вона й, заплющивши очі, ще якусь мить насолоджувалась теплими сонячними променями, що ніжно лоскотали обличчя.

— Чекай, Софіє, зараз прийду! — почула вона у відповідь.

Мила сестричка! Софія дуже любила її. А вже зараз, із цими змінами в її душі, всі відчуття немов загострилися, примножилися в безліч разів, і їй хотілось негайно виплескувати їх на тих дорогих серцю людей, хто поряд неї, хто люблять її так само. Це дивовижне, неземне відчуття! Здавалось, поза спиною виросли крила і, якщо відірватися хоч на мить від землі, просто підстрибнувши, можна злетіти!

Вона зачинила вікно, поправила фіранку й раптом помітила поряд паркану якусь постать. То був молодий панич. Чому це він там стоїть? Софія пильно придивилась, ледь відхиливши фіранку. Здавалось, його погляд був спрямований у вікно, де стояла вона.

Як дивно. Він що — стежив за нею? Тієї ж миті її охопив гнів. Яке нахабство — стояти під її парканом і підглядати за нею! Утім, цікавість взяла гору над гнівом, і вона намагалась розгледіти його. На паничеві був світлий плащ, на голові — капелюх, що прикривав темне, відросле до плечей, витке волосся. Він був доволі привабливим.

Софія примружила очі й поправила неслухняне пасмо волосся. У грудях щось ворухнулось. Ат, чому вона має тут стояти й виглядати на якогось пройдисвіта! — спалахнула вмить. Хутко відійшла од вікна, утім, привабливий панич думок її не полишав, аж доки тупотіння сходами дитячих ніг не відігнало їх.