Читать «Смарагд» онлайн - страница 106

Попервах думав — забудеться. Аж ні, чим далі — гірше. Я печище садом засадив, яблуневим. Ходжу коло саду, доглядаю і відчуваю, що тільки душа моя й оживає на тому печищі. А вже весною, як зацвіте сад, наче дурію — не знаходжу собі місця. Отак, непрощений, і помираю, — замовк, стомлено заплющив очі.

Батюшка теж мовчав. Потім, щоб якось розраяти Карпа, промовив:

— Не карайтеся так. Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати. Я думаю, Наталочка вас уже простила. Серце її загоїлось і заспокоїлося, — сказав і сам не повірив сказаному.

Коли в хату зайшла Карпова дружина, батюшка неголосно читав молитву, іменем Господа прощав гріхи не прощеному коханою жінкою, рідним сином і всіма, хто народився й народиться від цього гіркого пагона любові.

Варфоломій вийшов із хутора, коли вже світало. Ішов не поспішаючи, як іде з роботи натомлена людина. Замість роси на траві лежала паморозь. Але ще трохи, і вона переливатиметься діамантовим намистом, аж поки сонце не вип’є ту холодну красу.

Замислився й забувся подивитися на яблуневий сад, посаджений на попелищі Карпової любові. Обернувся до хутора, за яким сходило сонце. Осяяло хутірець із самотнім садом, на якусь мить ніби зачепилося за гілля старого осокора, потім вигулькнуло на простір і подалося вгору.

Батюшка теж пішов, на око вимірюючи відстань до села й дивуючись красі цього осіннього ранку. Подумав про Карпа, якому пощастить іще раз побачити сонце, і чомусь згадав слова, що сказав йому: «Кому дано більше любити…». Уявив закоханого чоловіка на коні. Як він мчить оцією стежкою до хутора, а потім скрадається попід вікнами Наталочкиної хати. І саму молоду жінку… Отець Варфоломій став наче вкопаний — у тієї, незнайомої, Наталочки обличчя було Мирославине.

— Приїхали, — промовив уголос, — хоч кидай усе і з села тікай. Так я ж наче з глузду не з’їхав. Чи вже? — і нараз підняв обличчя до неба, посміхнувся, але весело, аж задиристо, як уже давно не посміхався. Ще раз обернувся до хутора, що ніби примарився у світлі вранішнього сонця, носком чобота черкнув на траві паморозь, вона струсилася і швидко розтанула.

«Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати», — повторював, як молитву, бо вже нічого не міг вдіяти із серцем, по саменькі вінця наповненим любов’ю. Озирався, наче уперше бачив сто разів бачене поле, розлогу вербу за балкою, плесо Хозарського озера. Дивувався й радів усьому, навіть сонцю, під яким умирав і народжувався світ.