Читать «Смарагд» онлайн - страница 105

Цієї ночі він аж зрадів, коли у вікно постукали, бо з самого вечора не давало заснути розтривожене сумління. Карався тим спалахом гніву, що відчув проти Мирослави, карався її словами, а найбільше карався очима.

Швидко одягнувся і вийшов на ґанок. Не здивувався, що на порозі стояв сусідський хлопець Максим, у якого вдома був телефон. Хутірські часто доходили до першої хати з телефоном і звідти дзвонили до батюшчиних сусідів, скорочуючи шлях. Ті уже звикли і, коли Варфоломію треба було йти далеко, юнак виводив із двору свій мотоцикл.

— Добре, Максиме, — дякував отець Варфоломій, — бо поки дійду — помре.

І цього разу хлопець вивів мотоцикла — батюшку кликали на Пташиний, найдальший хутір від села.

Повний місяць привітно озирав землю, і на землі було світло й затишно, тільки зайці, налякані гуркотом мотоцикла, вибігали прямо на польову дорогу. Прожектор вихоплював мовби загіпнотизованих тварин, які подовгу бігли в тому світлі, а потім несподівано зникали в темряві.

— Це тут, — зупинився Максим біля ще добротного будинку під залізним дахом, у вікнах якого світилося.

До них відразу вийшла немолода жінка.

— Спасибі вам, що не відмовили, — подякувала крізь сльози. — Карпо мій помирає, — і схлипнула вголос.

— Ходімте до нього, — легенько торкнув жінку за плече Варфоломій. — А ти, Максиме, їдь додому, досипай, бо я, може, й до ранку тут пробуду.

За багато років батюшка навчився розпізнавати присутність смерті, щойно переступав поріг. Відчував її в особливій тиші, запаленій на покуті свічці чи у приглушеному риданні.

Карпо не лежав, а майже сидів на подушках і важко дихав. Очі глибоко запалі, обличчя ужовкле, ніс загострився. Коли дружина нахилилася до нього й тихо обізвалася, розплющив очі й запитав:

— Привела?

— Тут, Карпушо, в хаті, — запобігливо відповіла дружина.

Карпо повів очима, побачив батюшку, і тінь радості майнула в згасаючому погляді.

— Вийди, Марфо, — промовив із натугою осиплим голосом. — Я хочу висповідати свій гріх.

Жінка слухняно вийшла, а батюшка підійшов до вмираючого, поклав йому на голову єпитрахиль і почав молитися.

— Гріх мій тяжкий, отче, — я ним карався, скільки й жив. — Карпо замовк, але за хвилину несподівано йому стало легше дихати і говорити. — Бач, перед смертю попустило, — зрадів уголос. А потім знову замовк, ніби думав, із чого почати. — Отам, над дорогою, може, бачили сад — то я її дворище засадив, коли з хутора виїхала… Наталочка моя… Через мене виїхала й синочка нашого забрала. У мене уже два сини було, коли… О, Господи, як же мені важко й тепер про неї згадувати. — Застогнав неголосно, а потім заговорив знову. — Полюбив я вдову, батюшко. Це десь уже після війни було. Вона до нас із Таврії прибилася. Я, як уперше її побачив, наче стерявся. Марфа моя, глянути — не гірша і душею добра, а я так полюбив Наталочку, що й себе не тямив. Коней колгоспних уночі пасу, не витримаю — на коня і в хутір лечу. У балці прив’яжу і до неї крадуся. Нажив я їй дитятко. Люди сміялися, в очі штирхали і все випитували чиє, а вона терпіла й нікому не признавалася. Тільки коли вже хлопчику було чотири роки, із хутора виїхала, бо ж і слова йому не було іншого, як байстрюк. А я не міг заступитися, боявся. За своє дитя заступитися боявся, ірод окаянний. Воно ж лагідне таке і худюсіньке… Раз прийшов до них удень, наче по ділу, а хлоп’яточко стоїть на перелазі, зраділо мені, а потім несміливо: «Дядьку Карпо, а можна я трохи вас татом поназиваю?» А я… Щоб я згорів був на місці — назад від того перелазу. Від свого сина втік. Наталочка те побачила і, видно, не простила. Поїхала, наче й не було. Може б, і повернулася, так хата згоріла… Сини мої спалили.