Читать «Смарагд» онлайн - страница 104

— Напевно, я не в ті двері постукала, — посміхнулася невесело Мирослава. — Даремно прийшла до тебе — треба йти до його баби і брати материну адресу…

Вона не договорила, бо отець Варфоломій несподівано взяв її за руку і стиснув:

— Оце вже ви й скалічите долю Сашкові. Ви, а не я. І якщо ви це зробите… — повільно підняв голову й подивився в очі Мирославі. Вона мало не поточилася від того погляду. Знала його дивні блакитні очі, але не такі… Не такої внутрішньої туги й несподіваної сили, надто суворої, яку не відразу можна й осягнути. Але не відвела погляду. Мимоволі увібрала у себе все, що випромінювала в цю мить блакить очей отця Варфоломія. А той запізно побачив, як її очі спалахнули йому назустріч, і несподівано відчув, наскільки зваблива їхня краса. Відпустив руку, але не зміг опустити очей.

— Сашка діти дражнять пописьком, — ніби виправдовуючись, промовила Мирослава. — Даню, не дивися на мене так — це ж не я винна, що в тебе немає нікого, крім оцього хлопчика.

Варфоломію стало боляче, так боляче, наче давно загоєні рани заворушилися враз. Як вона могла знати? Один лише Господь знав, що для нього значив Сашко.

— Поцілила в яблучко? — у голосі жінки прозвучало щось схоже на співчуття.

— Ви поганий стрілок, Мирославо Дмитрівно, — батюшка вимушено посміхнувся, — тільки раните.

І почув те, що боявся почути від жінки ось уже скільки років:

— Я постараюсь поцілити в серце.

Стояли одне проти одного й мовчали, як мовчать люди, що ненароком сказали найпотаємніше й тепер не можуть ані розімкнути мовчанку, ані розірвати невидимий ланцюг, який тягнеться від серця до серця. Або хоча б зійти з оцих, намагнічених любов’ю квадратів.

Першою отямилася Мирослава, налякана власними словами, що вихопилися поза її бажанням. Озирнулася на двері, за якими почулися голоси людей.

— Поговоримо іншим разом, добре?

— Не треба, ні, — батюшка підняв руки до грудей, ніби захищаючись від неї.

— Невже ти став таким боягузом? — запитала, наче й не розуміла, як укотре додає болю. — А я подумала, Сашко тобі й справді дорогий.

Він із жахом відчув, що хоче вдарити цю жінку. За те, що порушила його спокій, позбавила волі й тепер нав’язує свою, таку відчайдушну й таку гріховну. Бажання було настільки диким і настільки явним, що батюшка різко відвернувся, швидко пройшов через усе приміщення й зайшов у вівтар. Якийсь час тамував шалене гупання в грудях, потім упав на коліна, і голова важко опустилася на груди.

Не раз траплялося, що отця Варфоломія будили серед ночі й кликали до помираючого. І добре, коли по нього приїжджав автомобіль або хоча б підвода, але частіше він ішов пішки в інший кінець села чи в сусідній хутір. Тепер будили часто, бо селяни, особливо злиденні, помирали не в лікарні, а вдома. Іноді помирали від хвороб, що піддавалися лікуванню, але те лікування коштувало грошей, яких у народу, що жив на найбагатших у світі землях, не було. Не раз батюшка чув: «Дешевше сім’ї обійдеться моя смерть, ніж лікарня». Люди помирали в муках і часто у повній самотності. Щоразу, коли отець Варфоломій бачив таку смерть, і сам страждав. Безсилий полегшити муку, ніс слова розради, що було немало для душі, яка опинялася на порозі Вічності з важким тягарем прожитого і страхом невідомого. Приймав останню земну сповідь і каяття. Іменем Господа відпускав гріхи.