Читать «Смарагд» онлайн - страница 107

«Отако, отако, Смарагде, — подумки він часто називав себе іменем, яким нарекли його старовіри. — Отако здурів єси. Ага, здурів. А може, й ні? Може, то Господь змилувався…» Сміявся уголос, кепкуючи з себе, і, коли б хто почув той сміх, напевне б, злякався за його розум. Але так батюшка знущався з себе нечасто, лише тоді, коли його тіло починало нидіти від незадоволеного бажання, коли чоловіча плоть не корилася розуму, а лише серцю, бунтувала і він серед ночі схоплювався з постелі й босий вибігав на вулицю, де стояли заздалегідь приготовлені відра. Остуджував непокірне тіло крижаною водою й перемерзлий вертався до хати, обтирався рушником і падав у холодне ліжко. Він впустив у серце любов, але боявся впускати Мирославу.

А Мирослава мовби відчувала, що робиться з ним: Покрова минула, та Варфоломій жодного разу не бачив її від часу розмови у церкві. Побачити ж хотілося, хоча б здалеку. Щонеділі, коли починав службу, пробігав очима по обличчях, шукаючи тих очей, які мучили його. Та марно — до церкви Мирослава не ходила.

Отець Варфоломій страждав і просив у Господа милосердя для своєї зболеної душі. І не раз дорікав собі за те кохання, що вибухнуло у його серці. А може, це почуття жило в ньому й нікуди не дівалося від того вечора, коли він обнімав дівчину. Потім відштовхнув, наляканий неміччю. Тепер ось мусить спокутувати.

Не витримав, поїхав до Києва провідати Агапіта і попросив старця, аби той висповідав його. Не криючись, розповів про Мирославу, про свої душевні муки. І коли сіли обідати в невеличкій келії, у якій тепер жив схнігумен, чекав, що той скаже, але чернець не починав розмови, пробував гостинці, дякував і шкодував, що не має зубів, коли дивився на великі червонобокі яблука.

— Очима я ще герой — не одне яблуко строщив би, та… — розводив руками, — воно ж, бач, на все свій час. Ти їж, їж, на мене не дивися, — припрошував гостя. — Ти молодий, а постарієш, то вже нічому не будеш радий.

Варфоломій їв неохоче, бо таки чекав розради для душі, а не насичення для шлунка. Тільки старець ніби не розумів, навіщо він до нього приїхав. Пообідали, помолилися. Коли гість почав збиратися додому, Агапіт спинив його:

— Нам із тобою немає куди поспішати. Що я, що ти — ніхто нас ніде особливо не жде. А коли твоя душа, сину, вирвалася з оброті, то не треба по ній лупцювати батогом. Добре, що приїхав із цим до мене, а не терзав своє серце. Я вік прожив і не таке бачив…

Варфоломій сидів на дерев’яному стільчику й не зводив зі старця очей. У келії майже все було зроблене руками Агапіта, лише ікони, що висіли на стіні, — куплені.

— Господь послав тобі випробування любов’ю, може, найважче випробування, сину, особливо у твої літа, бо, як не кажи, молодість відходить. Хіба один ти відчуваєш ось таке і переживаєш, коли порахуєш свої роки? Кожен переживає, тільки по-своєму.