Читать «Смарагд» онлайн - страница 102

— Останнім виступите ви, батюшко, — повернув його до реальності Михайло Михайлович. — Тільки недовго, а то діти вже стомилися.

— Добре, — кивнув головою отець Варфоломій і, коли йому надали слово, підійшов до мікрофона, посміхнувся, як завжди посміхався дітям, підняв руку для благословення й лише промовив: — З Богом.

Усі спочатку не зрозуміли, а потім загаласували, заплескали в долоні, й, не чекаючи слів про закриття лінійки, діти побігли дарувати вчителям квіти. Варфоломій побачив, як Сашко, ніяковіючи, простягнув Мирославі великий букет айстр. Дві схожі між собою дівчинки, старша і менша, підбігли до батюшки й подарували яскраві гладіолуси. Він подякував і кожну дівчинку поцілував у голову. Підходили ще хлопчики й дівчатка, дарували йому квіти — це були сироти й напівсироти, для яких він віддавав частину церковних і власних грошей.

Першим пішов зі шкільного подвір’я — з величезним оберемком квітів. Зайшов до церкви, поклав квіти на столику, потім узяв відро, вніс води з колодязя, пошукав порожні банки, поставив туди квіти й порозставляв перед іконами по всій церкві. А потім опустився на коліна перед вівтарем і довго молився за всіх сущих на землі, за дорослих молився і за дітей — за все те, від чого відмовився сам.

У неділю із самого ранку Сашко забігав до батюшки, щоб іти з ним до церкви.

— Ще б поспав трохи, — кожного разу говорив йому Варфоломій.

— Я вже давно виспався і хочу йти з вами, — просився хлопчик. І потім, коли йшли дорогою, з гордістю позирав на батюшку і сам собі посміхався.

Варфоломій бачив, із яким трепетом заходив Сашко до вівтаря, яким натхненням світилося обличчя, коли ставав на коліна й починав молитися. І віддалік було видно, як душа цієї дитини у молитві єдналася з Господом.

— Чому не було цього у мене? Чому, щоб навернутися до віри, спочатку треба було пройти через кров і страждання? І чи вийшов би на Господню стезю, коли б не було отого… — Він і тепер відчував страх перед нелюдським криком афганця. — Усі стріляли, не один я, — переконував себе в такі хвилини. — І не знати, чия куля влучила.

А серце сперечалося з логікою мозку й боляче вистукувало правду. Тоді Варфоломій ставав на коліна, просив прощення у Всевишнього і молився за афганця без імені.

Через місяць після того, як Сашко став допомагати у церкві, зайшов до Ганни і дав їй тридцять гривень.

— Це Сашків заробіток. Малувато, але для початку нічого.

— Не візьму, — навідріз відмовилася Ганна. — Нічого він не заробив — це ви свої принесли.

— Ганно, — хотів умовити батюшка, та жінка його перебила:

— Не вмовляйте — не умовите. Коли б я вас не знала, може б, і взяла, а так — ні.

Отець Варфоломій розгублений стояв посеред хати, тримаючи в руці гроші.

— Сідайте, — поставила Ганна біля нього стільця.

— Та ні, дякую. Я піду, — із сумом глянув на жінку і так само сумно промовив: — Видно, я великий грішник і недостойний, щоб заробити собі Царство Небесне, бо вже люди відвертаються від мене.

— Що ви оце кажете, отче, — мимоволі дорікнула жінка, — ви ж самі без копійки.