Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 82

Порівняймо це з описом Галиної горнички у «Червоному дияволі»:

«На середину кімнати виступала висока грубка з лежанкою, складена із зелених кахлів; персидський килим покривав кам’яну підлогу; такі ж килими висіли і на стінах; біля стін стояли низькі канапки, покриті особливими килимками — коцами і червоним сукном; біля образів теплилася срібна лампадка».

Що цікаво, навіть така порівняно дрібна деталь, як венеціанське дзеркальце, куплене війтом для доньки за великі гроші і дуже нею ціноване, — і та історична! Наприклад, багата панія Марія Гольшанська теж мала лише одне люстерко, окремо відмічене у списку її рухомого майна.

Отож можемо впевнено засвідчити: побутові описи та сцени у «Червоному дияволі» не вигадані, а загалом відповідають реаліям XVI сторіччя.

Гаразд, а як же виглядав соціальний устрій тодішнього Києва? Хто, скажімо, управляв містом, хто обирав чи призначав урядовців?

Війти, воєводи, бурмистри, райці, лавники

І цьому аспектові міського життя приділена значна увага — і теж у згоді з тодішніми науковими уявленнями. Всі знають, що ранньомодерні українські міста управлялися за магдебурзьким правом (навіть спростивши його назву до «майтбургії», а це вже ознака того, що і слово, і поняття міцно закоренилися). Але, якщо ми уявимо собі, що, згідно із цим правом, усі міські урядники, включаючи голову міста, вільно обиралися, то помилятимемось. Аж так добре не було.

Жодного загального правила щодо компетенцій-виборності війтів не існує. Так, починаючи з кінця 16 століття війтів дійсно часто обирали. Звісно, переоцінювати тодішню демократію не слід, не були то ні загальні, ні рівні вибори, все залежало від розкладу сил у тому прошарку заможного населення, з якого переважно і рекрутувалися правлячі кадри міської верхівки. Але до того доволі довго право самим обирати війта надавалося лише в особливих випадках, як привілей для міст. А поза тим війтівська посада, забезпечена чималим маєтком, розглядалася як нагорода і вислуга.

Цитуючи згадувану вже книгу Н.Білоус: «У XV-XVI ст. війтівства надавалися великим князем литовським в основному представникам військово-службового стану як «жовнірський хліб» у нагороду за службу (…) У містах Речі Посполитої війтівства становили вигідний об’єкт, яким королі охоче розпоряджалися на користь своїх вірних слуг. Траплялися випадки, коли війтівство переходило до рук короля кадуковим правом після смерті особи, що його тримала, а король надавав цей уряд шляхтичам за особливі заслуги. В інших випадках король офіційно викуповував війтівство і надавав його на визначений привілеєм термін». (Тому й трапилося так, що наприкінці XVI ст. більшість міських війтівств опинилася в руках магнатів та заможної шляхти, далі цитую Н.Білоус)