Читать «Червоний диявол» онлайн - страница 81

«Кожен дім має свою лазню» — і кияни майже щодня у тих лазнях купалися.

Легко здогадатися, що мешканці краю, природні багатства якого люди щойно почали експлуатувати, їжі мали вдосталь. Але тодішні кияни швидше були гурманами, ніж ненажерами, дуже дбаючи про усілякого роду прянощі та приправи. Це й не дивно, адже місто було тими прянощами переповнене.

«Торгівля ознайомила заможних людей з приправами, що ними й відрізнявся багатий стіл від простого. Приправи ці вживалися у великій кількості: з них перець був настільки розповсюджений, що майже вважався загальним знаряддям обміну. До «простого зілля», тобто доступного ціною своєю більш широким колам людності, треба ще додати мигдаль, імбир; ціннішими, значить доступними лише заможним колам вважалися шафран, мускат і мускатний цвіт, каштанчик. До цієї ж категорії «дорожчого зілля» належали й цілющі зілля — калган і глисник; за ласощі для заможних людей ставали фіги й ізюм». (Ол. Єфименко, «Історія українського народу»)

Що цікаво, певний мораліст ранньомодерного часу, докоряючи киянам за їхню любов до усіляких приправ, приводив як приклад сусідів-московитів, ті, мовляв, успішно обходяться часником та цибулею!

Не менше дбали кияни про одежу та прикраси, варто згадати сцену з «Червоного диявола», де Галя дуже старанно прибирається, готуючись до зустрічі з нареченим.

«Оперезавши свій тоненький стан шовковою, затканою золотом плахтою і поправивши шитий золотом поділ, Галя одягла ніжно-блакитну шовкову попередницю, темно-червоний оксамитовий спенсер, зашнурований спереду золоченими шнурочками, і ніжно-рожевий оксамитовий байбарак, густо опушений соболем».

Прочитавши цей опис вперше, я подумала було: воістину, лише автор-чоловік та ще у вікторіанську епоху міг накинути своїй героїні такий кольоровий дисонанс! Блакитне, червоне, рожеве, золоте!. Але, по-перше, жінка (Людмила Старицька-Черняхівська) теж була співавтором повісті, по-друге, тоді справді так одягалися — і не лише в Києві. Варто б згадати начебто незначний епізод «Первых коршунов», де клієнти крамниці з тканинами практично не цікавляться чорним або сірим, хоч би якісним сукном, а всі, жінки й чоловіки, тягнуться до яскравого.

Якщо ж узагальнити наші знання про побут бодай заможнішої верстви киян рубежу XVI-XVII століть, то вийде таке:

«Дякуючи торгівлі, члени вищої верстви в цю добу мали вже досить багато різного рухомого майна; розкішну одіж, зброю, прикраси, а саме: шуби дорогі, кереї, сояни з золотими і срібними ґудзиками й кошулі, вишивані шовками різними й золотом, дорогоцінні ланцюги, каблучки, шпоньки, намиста, нарешті різну зброю, що дорого цінувалася за її штучну роботу й дорогоцінну оправу. Кожний заможний чоловік тих часів прагнув до того, щоб по силі й змозі придбати собі ці речі. Що ж до хатніх речей в тісному розумінні цього слова, то, здається, вимоги суспільства не були ще дуже високими. Велику увагу звертали на богів і їх дорогі шати — на дорогоцінні оправи для різного роду «святощів», — ці речі, правдоподібно, грали головну роль у внутрішній оздобі хат. Потім заможні люди мали різний посуд, що купували теж більше для оздоби, ніж для щоденного вжитку, келехи, чарки, рострухани, полумиски, рукомиї. З речей хатньої оздоби і комфорту треба згадати ще як досить розповсюджені на Південній Русі східні килими, що ними заможні люди вкривали столи й ослони простої, доморобної роботи» (Ол.Єфименко, цитована праця).