Читать «Смак заборони» онлайн - страница 32

— Кльопо! Фу! — запізніло крикнула Зінка.

— Здрастуй, Кльопо, — зненацька видав батько, який перебував у тому самому блаженному заціпенінні, що і я.

Ми залишили сумки в кімнаті (обстановка та сама, що й рік у рік, тільки ліжко застелене не китайським напиналом із журавлями, а простішим, жовтим із китицями) й подалися на кухню, де хазяї приготували нам щось пожувати. Мов чарівна скринька, що підняла своє дерев’яне віко, перед нами відкрилася їхня простора кухня з накритим до вечері столом, і Галина запросила нас посмішкою, що розпливлася в моїх примружених очах.

Я вийшла з душу, мліючи від того, що тепер виходитиму ось так, у цій індійській сукні замість халата, неодмінно з мокрою головою й серцем, сповненим бридких передчуттів.

Вечеряли багато й довго. Дорослі говорили про ціни й політику, пили мускатне шампанське й усе підкладали мені то салатику, то гарнірчику, а татусь осудливо супився й казав: «Та годі їй, вона ж тільки недавно їла!» — хоча сам наминав будь здоров! Зінка напівлежала навпроти й безжально била мене по ногах. З якогось хижого місячного блиску в її очах я вже відчувала, що все складається для мене чудово. Я ж бо вже знала, яку новину мені хочуть повідомити, але не поспішала вставати. Адже що довше зволікання — то солодше відкриття. Ніколи не треба поспішати. Попереду оповиті лавром і рододендроном два місяці. Будь гарною дівчинкою, Адо-Адоро, і гарним залишиться все навколо.

Коли будь-який інтерес до їжі було остаточно змито болісним нетерпінням, я нарешті дозволила собі підвестися й бути затягнутою Зінчиними руками до кімнати хазяїв із відиком і балконом.

— Ну? — я причинила за собою двері. Дівчисько мовчало, витримуючи необхідну на його думку паузу (дитино, ти ж нічого не знаєш, навіщо тобі цей спектакль?)

— Альхен тут?

— Хто?

Я здригнулася. Значить, вона… — Йог, цей самий йог, він тут?!

Вона обдарувала мене однією зі своїх найкапосніших напівпосмішечок із примружуванням очей і вкладанням голови на підняте плече:

— Ту-у-ут, — протягла одинадцятирічна мерзотниця, напевне, вгадуючи побачене днями обличчя в сяянні моїх очей.

Я гримнулася їй під ноги — то був невмотивований рух.

— А Віра з Танюшкою?

— Нема.

— Ориська?

— Нема.

— Інші баби?

— Нема нікого. Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Я йому, щоправда, торік сказала, що ти в Америку виїхала. З кінцями. А він це…

— Ну, Зін, що він сказав?

— Що, може, тобі листа написати треба. І що ти там собі нареченого знайдеш.

— Серйозно?

— Ага.

— А на голові стоїть?

— Ага. Ги-ги… весь час. Ну, як звичайно.

— А на пляжі коли востаннє був?

— Три дні тому.

— А на тебе дивився?

— Ще б ні! Ось так! — і вона, маленька артистка, зробила — спробуйте уявити — обличчя, настільки схоже на Альхенове, що я здригнулася, зібгала каламуть минулих сновидінь і тверезим веселим голосом повідомила, що піду на кухню.

О… я горіла надією! Він сам, подружко, на тебе чекає, мабуть. Це була дурнувата, рахітична надія в стилі березневого першого кохання. Але з лусканням пухирців мускатного шампанського, із запахом хвої і трави, з криками чайок і гепардів з левенятами, зі срібним місяцем і фалічним відображенням у мерехтливій воді, з південною ніччю і її пристрастями… О… я можу продовжувати й продовжувати.